Розділ 13. Проблема більшого масштабу

Був уже вечір. Крокуючи вулицею Віджио, Лера ловила поглядом поодинокі сніжинки. Дівчина, як і планувала, після занять пішла з Діном до кафе, попередньо переконавшись, що Влада в гуртожитку немає.

Сховавши руки в кишені, вона похмуро розглядала все навколо. 

«Холодно! І що мене потягнуло до цього кафе?» — невдоволено подумала Лера. Якщо в листопаді вже така погода, то взимку буде ще холодніше.

— Ще довго? — поцікавилася вона, коли вони перетнули велику площу. — Ні. Хвилин десять, — відповів Дін, здавалося, зовсім не помічаючи холоду.

Лера напружилася. Ще десять хвилин! За цей час можна і змерзнути. Але нервувати її змушувало інше: дівчина боялася, що щось піде не так. Вона не мала наміру шпигувати за братом, просто хотіла на власні очі на них поглянути.

Замислившись, Лера не помітила, як вони дійшли. Дін відчинив двері, всередині було тепло й затишно, лунала тиха музика. Щойно переступивши поріг кафе, дівчина почала уважно оглядати відвідувачів. Її погляд ковзав від столика до столика, аж поки не зупинився на тих, кого вона шукала.

Влад сидів за тим самим столиком, що й на фотографії, і обіймаючи Марину за талію. На столі, окрім десертів, нічого не було. За ті пів хвилини Лера встигла зрозуміти все: вона побачила і цей особливий погляд, і поцілунок у скроню. Її неприємно вразило, що брат приховав від неї свою закоханість. Лера здригнулася від думки, що прийшла сюди як шпигунка.

Тим часом Дін перекинувся кількома словами з офіціантом, і той махнув йому рукою на двері біля барної стійки.

— Ти зі мною чи залишишся в залі? Я сходжу до кабінету директора, — запитав Дін.

Лера озирнулася, вагаючись. Саме в цей момент Марина повернула голову і помітила її. В очах дівчини на мить промайнула відверта паніка. Лера перехопила цей погляд та нахмурилася.

«Можливо це й найкраще. Поговорю з ним увечері» 

 Відвівши погляд, Лера зайшла в кабінет за Діном. Як виявилося, її приятель був справжнім майстром. Лера навіть не припускала, що він так гарно вміє ліпити. На письмовому столі директора кафе вона одразу ж помітила його витончені статуетки лебедів. Вона розглядала їх, намагаючись не заважати розмові чоловіків про барельєф.

Та попри захоплення роботою, її думки постійно поверталися до зали. Лера не стала підганяти Діна, давши йому можливість спокійно все обговорити, адже самій містом їй йти не хотілося.

Через пів години, коли вони вийшли з кабінету, Влада та Марини в кафе вже не було. Лера покрутила головою на всі боки й лише зітхнула. Їй не хотілося ламати щастя рідного брата, але залишати все як є вона не збиралася. 

Повернувшись до гуртожитку з наміром одразу зайти до Влада, Лера дізналася, що в Андрія знову піднялася температура, і поспішила до нього. 

* * *

Першим уроком середи була фізкультура. Хлопці з четвертого курсу грали у футбол, як завжди, втративши лік часу. Їх ще на початку року поділили на команди, і всі сподівалися, що їх візьмуть на змагання. Принаймні так обіцяла викладачка, а місис Рейчел ніколи не брехала.

​Спортзал схвально загудів, коли Герман Кларенс у стрибку головою відбив м'яч, а інший гравець миттєво добив його у ворота суперника.

​— Це був класний пас! — хлопці з'юрмилися біля Германа. — Молодець!

​Герман широко усміхнувся, задоволений собою. Адреналін кипів у крові.

​— Молодець. Навіть роги тобі не завадили, — несподівано пролунав глузливий голос біля його вуха.

Біля нього стояв Віллі Берт. Тут несподівано гучно пролунав дзвінок і сміх навколо миттєво обірвався. Хлопці почали збиратися в роздягальню.

​— Германе, ти йдеш? — гукнув Влад, пробігаючи повз. Цього разу він грав за іншу команду.

​— Я зараз підійду! — кинув йому Герман, не відриваючи очей від Берта.

​Коли Влад зник у дверях роздягальні, а шум кроків стих, однокурсник зловтішно скривив губи.

​— А ти що, справді не знав? Твоя Марина тобі зраджує.

​— Ти брешеш! — очі Германа люто спалахнули. Здавалося, ще мить — і він спопелить його на місці.

​— А от і не брешу. І знаєш із ким? — хлопець примружився, смакуючи момент. — З Владом Шліманом. Я бачив їх разом у бібліотеці цієї неділі. Вони там ледь не лизалися.

​Герман важко задихав. Кров ударила у скроні, руки самі стиснулися в кулаки. Йому до нестями хотілося схопити цього виродка за грудки.

​— Іди до біса! — процідив Герман, зробивши загрозливий крок уперед. — Я нізащо не повірю в це! І тільки спробуй ще раз звести наклеп на мою дівчину та друга!

​Однокурсник лише хмикнув і, розвернувшись, ліниво поплентався до роздягальні. ​Герман залишився стояти посеред порожнього залу. Радість від перемоги випарувалася безслідно. Він відчув, як у грудях осідає липкий, холодний осад.

​«Це ж Берт! Йому в радість когось дратувати», — подумки переконував себе. Він не міг у це повірити. Він знав Марину роками. Знав Влада. Але те мерзенне, отруйне насіння вже впало в землю. Герман міцно стиснув щелепи. Він не вірив у ці плітки, але десь глибоко всередині жеврів страх, що його підозри можуть бути правдивими.