11.2

Попри все, якийсь черв'ячок сумніву ворушився всередині неї. Наступного дня Лера вирушила до гуртожитку Локстерна шукати Ніколаса Воері. Вона сподівалася, що він допоможе їй розібратися у фотографіях, які вчора надіслав таємничий Доброзичливець.

​Вони ніколи не були близькими друзями, але Ніколас був приємним хлопцем, і вони іноді спілкувалися на спільних уроках. До того ж він колись обіцяв свою допомогу. І хоч це було майже два роки тому, Лера дуже на нього сподівалася.

​Показавши сторожу студентський квиток із позначкою старости, Лера вільно увійшла до гуртожитку Локстерна. Тепер вона мала такий привілей.

​— Я шукаю Ніколаса Воері. У якому будинку він проживає? — спитала дівчина.

​Шкільні гуртожитки майже не відрізнялися один від одного. Це була коротка вулиця з двоповерховими будинками. Зайшовши туди, куди їй вказали, Лера опинилася у вітальні в блакитних тонах. Вона невпевнено оббігла кімнату поглядом, вихоплюючи з присутніх світловолосого хлопця, що сидів за столом, обклавшись книжками. Це Уляна вміла розрізняти братів; для Лери вони були на одне обличчя, коли не носили шкільну форму.

​Поправивши пальцем окуляри у простій оправі, хлопець перегорнув сторінку і вже хотів продовжити читання, як зауважив, що до нього хтось підійшов.

​— Привіт! — привіталася Лера. — Мені потрібен Ніколас.

​— Привіт, — хлопець поклав книгу на стіл. — У тебе до нього якась справа?

​— Знаю, він добре розбирається в техніці. Хотіла дещо в нього спитати.

​— Він у своїй кімнаті. Напевно, знову щось малює, — Пітер недбало махнув рукою на сходи.

​— Малює? — округлила очі дівчина. Вона знала, що хлопець має багато талантів, але про цей навіть не здогадувалася.

​— Ну, як сказати… Він зараз намагається створити мультфільм, — посміхнувся Пітер, запустивши п'ятірню у світле ледь кучеряве волосся. — Подробиць не знаю, бо він мені не показує.

​— Круто!

​— Ага. Наша кімната друга, посередині.

​Кивнувши, дівчина пішла до сходів. Постукавши і не почувши кроків, Лера обережно прочинила двері. Ніколас сидів за розкладним столиком перед ноутбуком, а його вуха були закриті навушниками. Тому він і не чув стукоту.

​Та частина стіни, яка належала Ніколасу, була повністю заклеєна плакатами, на полиці тіснилися книги, присвячені магії та техномагії. З напіввідчиненої шафи визирав брудний казан, від якого чомусь тхнуло котячим кормом.

​— Ніколас, можна тебе? — гукнула його Лера.

​Хлопець, відірвавшись від монітора, різко підняв голову. Побачивши гостю, він стягнув навушники та кинув їх поруч на стіл.

​— Привіт, Леро! Ти до мене?

​— Так. Мені потрібна твоя допомога. Ти ж добре розумієшся на комп'ютерних програмах? — запитала вона, переступивши з ноги на ногу. Хлопець кивнув. — Мені потрібно дізнатися, хто надіслав листа на електронну пошту. І ще... — дівчина завагалася, підбираючи слова. — Я хочу показати тобі фотографії, які мені вчора прислали. З ними щось не так! Тільки прошу, те, що ти побачиш, тримай під найсуворішим секретом.

​— Добре. Ти ж знаєш, я могила. Показуй.

​Нервово стиснувши пальцями пояс пальта, дівчина глибоко вдихнула та дістала з кишені флешку. На її завантаження пішло кілька секунд. Лера, сівши поруч, вказала пальцем на потрібні файли.

​На обличчі Ніколаса спалахнула огида, коли фотографії розгорнулися на весь екран.

​— Отакої... — підтиснувши губи, хлопець перегортував зображення.

​— Скажи, вони справжні? — голос Лери зрадницьки здригнувся.

​— Зараз я пропущу їх через одну свою програму і подивимося.

​Хвилини зо три він уважно дивився в монітор, постійно щось клацаючи мишкою. Лера весь цей час не зводила з нього напруженого погляду.

​— Ні. Це фотошоп. Тут накладено декілька фотографій, — нарешті впевнено видав він.

​— Ти певен? — тривога все ще не збиралася відпускати. — Тобто те, що там зображено — неправда? А ти можеш з'ясувати, хто мені їх надіслав?

​— Можу спробувати. Але на це знадобиться час. Дай мені доступ до своєї пошти на пів години. Я викачаю метадані цих листів і спробую «пробити» IP-адресу через сервери.

​— Ніколасе, дуже тобі дякую! Ти мене просто врятував! — полегшено і трохи істерично розсміялася Лера.

​— Дрібниці! Подякуєш, коли ми розкриємо, хто хоче вас посварити, — відмахнувся він.

​— І ще! Ти знаєш майже всіх студентів. Може, ти десь бачив ту, що зображена поруч із ним?

​— Ні, — Ніколас примружився, вдивляючись у фотографію. — Але я це теж перевірю. Тобі ж не терміново? До речі, є припущення, хто міг зробити таку гидоту?

​Лера замислилась.

​— На жаль. Міла та Аліна, або хтось із їхніх подружок. Загалом, більше ніхто до мене такого інтересу не виявляє, — дівчина подивилася в очі Ніколасу і чомусь перейшла на шепіт. — Ти тільки нікому про них не розказуй. Я не хочу, щоб Андрій дізнався. Це його розлютить.

​Хлопець провів пальцями по губах, ніби замикаючи їх на замок.

​Просяявши, Лера встала з ліжка, швидкими рухами розправляючи невидимі складки на пальті. Хлопець запитально підняв брову, бачачи, що вона не поспішає йти.

​— Якщо хтось спитає, що я тут робила, скажеш, що я підчепила вірус на телефон, а ти його почистив.

​Кивнувши своїм думкам, Лера попрощалася і вийшла за двері. Вона швидко йшла вулицею гуртожитку Локстерна. З одного боку, її переповнювала радість — наче камінь з душі впав. З іншого боку, їй зовсім не хотілося зараз натрапити на Мілу чи когось ще.

​Тільки опинившись за воротами гуртожитку, Лера змогла вільно видихнути. Від різкого спаду напруги її почало морозити. Щоб зігрітися і побути наодинці зі своїми думками, вона вирішила піти до бібліотеки — у неділю там завжди було майже порожньо.

​Проходячи поміж високих стелажів, Лера вловила якийсь рух наприкінці довгої зали. Повернувши голову, дівчина завмерла: за крайнім столиком, схованим у ніші, сидів Влад. Він був не один — поруч сиділа Марина.