11.1

Андрій сидів на верхній сходинці спостерігаючи за вітальнею в будинку номер 7. Цієї суботи тут було багатолюдно, що не скажеш за інші вихідні. ​Уляна з Лізою розмістилися перед каміном та гортали якийсь журнал. Соня сиділа за столом, обклавшись підручниками. Чорні з синіми пасмами волосся було зібране в недбалий пучок, а сама дівчина виглядала знервованою. Та й не дивно, вперше вона завалила практичну у професора Чикина і тепер мала перескладати.

 За іншим столом, ближче до вікна, розташувався Герман Кларенс, справи якого також йшли не дуже добре, якщо судити по тому, що він із самого ранку не вилазив з книжок. Відірвавшись від підручника, Герман кинув погляд на вікно.

​Стукнули вхідні двері, привертаючи увагу Андрія. До вітальні увійшли двоє хлопців з четвертого курсу. Якщо йому не зраджувала пам’ять їх звали Алешом та Найджелом, вони навчалися разом з сестрою Лізи та тим мерзенним Віллі Бертом, що попив крові його Лери.

Алеш та Найджел одразу попрямували до столу Германа.

​— Ти чого такий кислий? Там така хороша погода, — Алеш впав на стілець навпроти, закинувши ногу на ногу.

​— Нічого. Все гаразд, — Герман підвів голову, ковзнув по них поглядом і знову втупився в підручник.

​— Ходімо в місто. — Найджел сів поруч, потягнувшись рукою до книжки, але Герман відвів її вбік.

​— Вибачте, хлопці, іншим разом. Я зовсім не готовий до контрольної.

​— Ми теж. Ще встигнемо. Вона тільки в понеділок. 

— Сходіть з Владом. Я не можу.

— Його немає в гуртожитку. Я бачив, як він кудись пішов годину тому,  — розвів руками Найджел. — Його телефон поза зоною.

​— Значить, він у Мерліна. Ви ж знаєте, він мені не звітує, — Герман стиснув пальцями краї книжки. — Запитайте в Лери.

​— А де Марина? — Алеш поклав руку на стіл, захихотівши. — Ви ж завжди як ті два голубки. 

​— До неї приїхав дядько. Вона пішла з ним на зустріч, — глухо відповів Герман, бажаючи знов сховатися за конспект. — Сідайте краще готуватися. Списати я не дам!

— Легше, друже, — впіймавши роздратований погляд друга, Алеш підняв обидві долоні. — Ти якийсь нервовий останнім часом. 

За спиною Андрія почулися кроки. З губ хлопця вирвався полегшене зітхання. 

— Я готова. Ходімо? — сяйнула усмішкою Лера, покрутившись, демонструючи синю сукню, що ховалася під пальтом.

Взявши хлопця під руку, вона спустилася вниз у вітальню, як її раптом гукнули.

​— Лер, — покликав Алеш, — ти знаєш де Влад? 

​— Ні. Я його сьогодні ще не бачила, — розгублено мовила Лера.

​— А він може бути в Мерліна?

​Лера на секунду задумалась.

​— Ні, я щойно розмовляла з дядьком, Влада там не було. А ви йому телефонували?

​— Вже.

​Лері більше не було чого додати, тому вони з Андрієм швидко покинули будинок. Про брата їй зараз хотілося думати найменше. Врешті він вже дорослий хлопчик і нянька йому була не потрібна. Але попри це черв’ячок сумніву заворушився десь біля шлунка. Відразу згадалися перегони.

«Навряд Влад ввяжеться в ще якусь авантюру. Його нещодавно тільки випустили в місто»   

​Андрій та Лера неспішно йшли вулицею. Погода стояла напрочуд гарна — небо було яскраво-блакитним, без жодної хмаринки, хоча листопадове повітря вже відчутно щипало за щоки. Лера вільною рукою поправила пасмо волосся, яке вітер кинув їй на обличчя, і міцніше стиснула долоню хлопця. ​Дорогою, біля площі, Андрій на мить зупинився біля вуличної торговки та купив невеликий букетик темно-бордових хризантем. Лера з усмішкою сховала обличчя у квіти, вдихаючи гіркуватий аромат.

​До розважального центру «Золотий пегас» вони дійшли у чудовому настрої. Всередині було галасливо і тепло. З боку танцмайданчика лунала гучна ритмічна музика, і Лера, почувши знайомий мотив, потягнула Андрія за рукав:

​— О, пішли потанцюємо?!

​Але саме в цей момент її шлунок видав гучне, зрадницьке бурчання, яке було чути навіть крізь бас колонок. Андрій розсміявся.

​— Здається, комусь спочатку треба поїсти, а танці залишимо на десерт.

​Лера знічено засміялася і погодилася. Вони піднялися на другий поверх, де розташовувалося затишне кафе. Замовивши картоплю фрі, салат та сік, вони сіли за вільний столик.

​Андрій простягнув руку і торкнувся її пальців, ніжно накривши їх своєю долонею. Музика з танцмайданчика долинала і сюди. Вони їли, весело переговорюючись про різні дрібниці, коли в сумці Лери раптом глухо завібрував телефон. ​Вона інстинктивно потягнулася до нього.

​— Залиш його, — м'яко усміхнувся Андрій, не відпускаючи її руки. — Нехай почекають.

​— Я б з радістю, але раптом це від декана чи хтось із викладачів. Я ж староста, — зітхнула Лера, вивільняючи долоню. — Я тільки гляну, хто це, і відразу сховаю.

Вона дістала мобільний і розблокувала екран. Це було не повідомлення від декана. На електронну пошту надійшов новий лист із прихованої адреси. Тема була порожньою. Відкривши його, вона побачила вкладену фотографію.