Розділ 11. Випробування вірності

З листопадом побільшало дощів. Все менше залишалося сонячних теплих днів. Лера раділа, що з гуртожитку до замку було недовго ходити, але й у ці хвилин десять встигала замерзнути та потім бубоніти, як вона ненавидить зливу.

У п’ятницю нарешті визирнув із-за хмар Златан, трошки нагрівши повітря. Разом з ним покращувався й настрій Лери. Навіть алгебретика, яку вона раніше недолюблювала, сьогодні давалася неймовірно легко. На семінарі з демонології вона відповідала з таким ентузіазмом, що Ксенії Майроуз не було що сказати. Здавалося, ніхто й ніщо не здатне зіпсувати їй настрій. Навіть звичне перешіптування за спиною нарешті вщухло. 

Чекаючи на наступний урок, Лера з друзями розташувалася біля вікна в коридорі. Притулившись до плеча Андрія, вона, позіхнувши, прикрила очі. Рука хлопця обіймала її, притискаючи до теплого боку. Попереду залишався лиш урок заклинань та омріяна субота, яку вони планували провести у «Золотому пегасі».   

— Ти що, спиш? — з усмішкою прошепотів він.

— Ммм? — Лера розплющивши очі, подивилася на нього знизу вгору. Він був вищий за неї майже на голову. — Трошки, — м’яко усміхнулась вона, піднявши ліву руку до його щоки.

Повернувши голову у цей момент, хлопець торкнувся губами пальця зі срібним перснем. Щоки дівчини спалахнули рум’янцем, а в животі розлилося приємне тепло, витісняючи собою втому. 

​— Мені так приємно, що ти ніколи його не знімаєш, — тихо сказав він, залишаючи ще один невагомий поцілунок на її долоні. 

— Якщо ти продовжиш так робити, то тобі доведеться його перевертати скоріше, ніж ти планував, — хрипло промовила вона, облизавши сухі губи.

Андрій приглушено захихотів, притиснувши її до себе обома руками.

— Заманлива ідея. 

На його подив, Лера майже не підіймала тему кладдаху. Коли він купував цей перстень хотів одягнути його на праву руку короною до зап’ястя, що означало лиш те, що вони кохають одне одного. Але події останніх літніх днів довели, що цього замало. Ті, хто знає символізм кладдаху, відразу зрозуміють, що вона його наречена. І начхати, що це поки не офіційно. Поруч з нею він відчував себе могутнім. Ніби всередині нього прокидається якась ще незвідана сила.

— Я пожартувала! — розсміялась вона, відступаючи від нього на крок. 

* * *

Хороша погода продовжилася й в суботу. Влад з Мариною стояли в старому парку в дальній частині міста під великим розлогим деревом.

— Що ти йому сказала? — Влад напружено дивився на дівчину. Вона нервово переминала в руках ремінець сумки. 

— Сказала, що приїхав дядько і ми маємо зустрітися в місті, — Марина нарешті відпустила ремінець і підвела на нього повний сумніву погляд. — Довго ми ще будемо ось так ховатися? Ти обіцяв, що поговориш з ним ще тиждень тому. Хоча… я не краща.

— Я не можу, — тихо відповів Влад, відводячи погляд. — Кожен раз, коли вже відкриваю рот, не можу вичавити з себе ні слова. Це його розіб’є.

— Ти просто хочеш зберегти й мене, і друга, — Марина гірко зітхнула. — Іноді думаю, навіщо я взагалі піддалася цьому почуттю?..

Влад зробив крок уперед і обережно, ніби боячись, що вона відсахнеться, взяв її за руку.

— Бо нас тягне одне до одного. І я більше не можу вдавати, що це не так.

Марина лише похитала головою, хоча пальців не забрала.

— Раніше ти взагалі сміявся з нас із Германом. Казав, що кохання — це слабкість і дурість. А зараз?

— Я це казав, бо ревнував, — глухо зізнався він.

— Тоді скажімо йому правду.

— Давай. Але... пізніше. Увечері.

Тримаючи її за руку, хлопець ледь помітно всміхнувся, і Марина не змогла стримати усмішки у відповідь. Вони рушили вузькою вулицею, що петляла від парку між багатоповерхівками. Тут ховалося багато маленьких затишних кав'ярень, ідеальних для тих, хто не хотів бути поміченим.

Назустріч їм пройшла молода пара. Дівчина зі сміхом тримала величезний оберемок жовтого кленового листя, а хлопець щось весело їй розповідав. Вони не ховалися, не озиралися, вони просто були щасливі.

Марина зупинилася, проводжаючи їх поглядом. Тінь смутку промайнула на її обличчі.

— Я теж так хочу, — тихо зронила вона. 

— Так і буде. Обіцяю, — Влад зупинився та обережно торкнувся губами її щоки. 

Дівчина невпевнено кивнула, та м’яко усміхнувшись, підвела до нього обличчя.  Влад судомно ковтнув ротом повітря, провалившись у вихорі сірих очей. Дихання збилося, а по шкірі пробіг табун мурашок.

— Я більше не можу, — здавлено прошепотів він та, скоротивши залишок відстані, поцілував її вже по-справжньому. 

Марина злякано сіпнулася, а потім обійняла руками за шию, дозволяючи продовжити поцілунок ще на кілька секунд. Після цього ейфорія остаточно вдарила йому в голову, він раптом відчув ніби за спиною виросли крила. Щасливий сміх сам вирвався з губ. Влад підхопив Марину на руки та закружляв прямо посеред вулиці.

— Постав мене на землю! — скрикнула вона, міцніше хапаючись за його шию.

— Ні за що! — продовжував сміятися хлопець.