Розділ 10. Вдаване затишшя

Лера підіймалася дерев’яними сходами будинку Мерліна, притискаючи телефон до вуха. На її обличчі блукала щаслива усмішка, а на безіменному пальці відчувалася важкість срібного кладдаху. Час від часу дівчина торкалася до нього мізинцем, впевнюючись, що їхній символ кохання на місці.

— Ти вже лягаєш спати? — тихіше промовила вона, намагаючись не надто шуміти, щоб не розбудити дядька та брата.

— Зараз ще прочитаю кілька сторінок з історії та буду вкладатися, — почувся з динаміка рідний голос Андрія. — Ти, до речі, вже здолала третій розділ?

— Ой, ні! Я тільки почала, — Лера засміялася, зупинившись на сходинці. — Мені якось цілий вечір було ліньки навіть відкривати книгу. Нічого, потім наздожену.

— Тільки не засиджуйся допізна, — з турботою додав він. — Пам'ятай, що завтра ми йдемо в кіно.

— Вже лягаю, добраніч, сонце. Кохаю тебе.

Коли він відповів, Лера розквітла, відчуваючи, як щастя заповнює кожну клітинку її тіла. Натиснувши на закінчення виклику, вона збігла по сходах на другий поверх. Проходячи повз двері Влада, дівчина мимоволі загальмувала. З-за тонкої перегородки доносилося приглушене бубоніння.

«Ти що досі висиш на телефоні?»

Лера чула, як йому хтось зателефонував, коли вона тільки спускалася у ванну. З того часу пройшла майже година. Підслуховувати було не в її правилах, тому Лера лише зітхнула і пішла далі. Зайшовши до своєї кімнати, дівчина зачинила двері.  Переодягнувшись у піжаму, вона солодко позіхнула та залізла під ковдру.

На годиннику була майже одинадцята. ​На відміну від сестри, Влад навіть не збирався спати. Він лежав на ліжку, підклавши одну руку під голову, а в іншій тримав мобільний телефон.

​— Я скучив, — вже вкотре за розмову жалібно повторив він та перекотився на бік.

​— Ми бачилися вчора на уроках, — пролунав з динаміка тихий, м'який голос Марини. Але в ньому не було докору, лише прихована усмішка.

​— Хіба це рахується? Ти ходила поруч із ним, а я навіть не міг подивитися на тебе довше двох секунд, щоб ніхто нічого не запідозрив, — Влад важко зітхнув, дивлячись у стіну. — Знаєш, як це дратує?

​Марина на тому кінці  замовкла. Влад одразу зрозумів, що ляпнув зайве.

​— Владе... — її голос миттю став напруженим і сповненим провини. — Я сьогодні ледь не зізналася йому… Він питав, чому я така сумна останнім часом. Мені так бридко від самої себе. Ми справді маємо з цим закінчувати. Це нечесно.

​— Ні, ні, почекай, не кажи так, — хлопець підскочив і сів на ліжку, міцніше стискаючи телефон. Страх того, що вона зараз кине слухавку і все скінчиться, змусив серце битися швидше. — Пробач. Я просто злюся, бо сиджу тут під замком і не можу тебе обійняти. Розкажи мені... розкажи, що ти бачиш за вікном. У тебе теж іде дощ?

​Він почув її глибокий, тремтячий вдих. Їх розділяли лише п’ятсот метрів. 

​— Так... А з твого вікна також видно Селену? — нарешті здалася вона, дозволяючи йому знову перевести тему. 

— Вона просто величезна… — прошепотів Влад, дивлячись у вікно. — Уяви, що я сиджу поруч і також дивлюся на неї. І що нам не треба ні від кого ховатися…

Дівчина тихо видихнула і Влад уявив, як вона підтискає губи, як здригаються її вії, а на щоках з'являється м'який рум'янець.

— Я поговорю з ним… Завтра… Або в понеділок. Все буде добре… — тихо сказав він, облизавши сухі губи.

— Та не буде… — важко зітхнула вона. — Але я не уявляю вже як бути без тебе. Добраніч, Владе….

Вона ніби хотіла ще щось сказати, але промовчала.

— Добраніч, Ріно. Я кохаю тебе, — прошепотів він, відкинувшись на подушку. 

На тому боці слухавки було вже тихо. Влад деякий час лежав, дивлячись на занурену в темряву стелю. На душі було важко. Метелики, що пурхали коли він чув її голос, заснули. Вони також не були в захваті від всього цього.

Міцно заплющивши очі, хлопець уявив, як в понеділок каже Германові: «Пробач, друже, я закохався у твою дівчину. Ти ж відступишся?..»

Вони чесно намагалися уникати одне одного. Два тижні. А потім все зривалося й усе закінчувалося довгими беззмістовними розмовами. Йому дуже хотілося її обійняти. Заритися носом в м'яке темне волосся, яке пахло жасмином. Відчути, які на смак її губи.

Думки крутилися навколо майбутнього зізнання. Але скільки він не думав, ніяк не міг підібрати потрібних слів. Можливості уникнути грандіозної сварки майже не було. Влад думав навіть над тим, що Герман та Марина дуже довгий час були просто друзями. Вони почали зустрічатися лише перед літом. Між ними не було якоїсь довгої таємної закоханості. Тому… можливо Герман зможе відпустити її? Для чого псувати дружбу стосунками?

Хмикнувши з власних дурних думок, хлопець закотив очі.

«Придурок» 

Навколишня тиша давила на голову, провокуючи нові божевільні думки. Влад розумів, що навряд чи зможе тепер заснути. Піднявшись, він клацнув пальцями, запалюючи невеличку кульку світла. Її вистачало, щоб освітити невеличкий клаптик кімнати. Знайшовши в рюкзаку блокнот та ручку, хлопець тихенько відчинив двері, визирнувши в коридор.