7.1

Лера стояла у вузькому коридорчику біля своєї кімнати. Спершись долонями на підвіконня, вона дивилася на вуличку Вольфрама. Жовтневі промені Златана приємно зігрівали обличчя. Їй до нестями хотілося політати. Знову відчути цю свободу, свист вітру у вухах і незрозумілу радість, яку дарують крила.

Влад кудись пішов, Андрій з Єгором у своїй кімнаті грали у відеогру. Відвернувшись від вікна, дівчина вирішила вийти за межі гуртожитку та врешті здійснити своє бажання. Захопивши плеєр і вставивши у вуха навушники, дівчина неспішно пішла дорогою, мугикаючи собі під ніс мелодію. Уроки вже закінчилися, з домашніми завданнями вона впорається пізніше. Поспішати було нікуди.

Шлях до лісу, над яким вона іноді літала, проходив через алею Засновників. Оминувши статую Катани Вольфрам, дівчина кинула на бабусю звичну посмішку та мугикаючи пішла далі. Але не доходячи до статуї Еміля Локстерна, який тримав в одній руці чарівну паличку, а в іншій — великий ключ, несподівано зупинилася, помітивши боковим зором щось між дерев.

Зійшовши з алеї, Лера пішла вглиб, туди де сосни вже майже переходили в ліс. Там стояла ще одна статуя, але на відміну від інших п’яти за нею ніхто не наглядав вже довгий час. У деяких місцях камінь був відбитий, а дрібні уламки валялися просто у траві.

Створивши кульку світла, дівчина рукою зірвала павутинку, що обплела фігуру. Це була статуя юнака невисокого зросту, з витягнутим обличчям і прямим волоссям до плечей. На голові красувався капелюх, на якому колись мало бути  перо. Одну руку юнак притискав до грудей, стискаючи кинджал, а в другій, опущеній, тримав акторську маску з гримасою трагедії. Незнайомець виглядав так, ніби кудись біг і раптом скам'янів.

Лера помацала холодний камінь, провівши пальцями по складках кам'яного одягу.

— Хто ж ти такий? І чому тебе тут покинули?

Вона нахилилася до постаменту, підносячи до нього світло. Там ледь виднівся надпис:

— «Попри твою зраду, я не дам тобі зникнути з пам'яті, Теран...» — прочитала Лера. Останнього уламка не вистачало, мабуть, він давно перетворився на пил. — То ти зрадник?!

«Попри твою зраду, я не дам тобі зникнути з пам'яті...» — повторила вона вже подумки.

Діставши телефон, Лера зробила кілька фотографій, щоб показати дядькові. І тільки зараз відчула, як сироти вкривають шкіру на руках. Чи це від холоду, чи від навколишньої темряви та приреченого погляду юнака. 

Розвернувшись, дівчина побігла назад до алеї, де крони дерев не ховали промені Златану. Тепер, при світлі, вона відчула себе затишніше та вирішила продовжити свій шлях. Аж раптом почула за спиною крик.

— Германе, віддихайся! Що сталося? — стривожилася Лера, коли хлопець до неї підбіг.

Він судомно ковтнув повітря.

— Леро! Влад просив мене не розказувати... але він побився об заклад із Віллі Бертом, що зможе проїхати на мотоциклі трасою Фобоса! Сьогодні о шостій в них перегони!

Очі Лери розширилися від переляку, спиною пробіг холод, майже такий, який відчувала кілька хвилин тому.

— Ти жартуєш? — насупилася вона, але по обличчю Германа бачила, що він говорить серйозно. — Влад не настільки дурний, щоб іти на таку авантюру!

— Ти... ти знаєш про цю трасу?

— Звісно, знаю! Це одна з найнебезпечніших доріг! Там суцільний серпантин над самісіньким урвищем і постійно трапляються обвали, — Лера кинула погляд на годинник. На циферблаті було 17:45. — Чому ти не розповів мені раніше?!

— Влад заборонив, — Герман аж втиснув голову в плечі від її гнівного погляду.

— Ти весь час знав, що він збирається ризикувати життям, і мовчав?! — обличчя дівчини з блідого стало червоним. — Скільки туди їхати?

— Десь пів години швидкої їзди...

Лера тихо вилаялася.

— Не йди з гуртожитку! Ти можеш знадобитися! — крикнула вона, та забивши на правила, розкинула руки в сторони та прикликала свої крила. Білосніжне пір’я миттєво виросло замість рук.

Зробивши один потужний стрибок, Лера понеслась угору. Вона ще ніколи не літала так швидко. Рахунок ішов на лічені хвилини — до початку перегонів залишалося всього нічого. Дівчина стрілою мчала вище дерев та будинків, не дуже думаючи, як це сприймуть люди внизу. Єдине чому вона дякувала — що хоч перед прогулянкою перевдягнулася у зручні джинси.

Часу на перепочинок вже не було, вона летіла вперед, жадібно хапаючи ротом повітря. Сіру похмуру гору Лера побачила через десять хвилин шаленого польоту. Щосили махаючи крилами, вона попрямувала до неї, подумки закручуючи нашийник на шиї свого дурного молодшого брата!

Десь внизу почулося ревіння мотора. Лера ледь не застогнала від відчаю, розуміючи, що запізнилася. Склавши одне крило, вона спікірувала вниз, та заледве встигла загальмувати, врізавшись у гору. Не розрахувавши швидкість, дівчина боляче зчесала щоку об кам'янисту породу. 

Скривившись від болю, вона зусиллям волі повернула крилам вигляд звичайних рук і важко підвелася на ноги. Обдерта щока нестерпно пекла, у кількох місцях виступила кров. Лера злякано озирнулася, намагаючись зорієнтуватися, куди саме впала. Раптом за поворотом знову пролунав гуркіт моторів.

«Моліться, щоб я не прибила вас на місці»