Розділ 7. Ігри зі смертю

Влад стояв у черзі за попкорном у фоє кінотеатру. Разом із ним залишився лише Алеш, тоді як Герман, Марина та Найджел пішли займати місця в залі. 

Влад ішов на космічну комедію без особливого ентузіазму. Він краще б провів час у своїй спальні чи на галявині у лісі, відточуючи нові заклинання. Але Герман наполягав, від чого хлопець вже відчував суміш сорому та роздратування. Категорична відмова могла б тільки підлити олії у вогонь, тому він спробував дати собі шанс на нормальний вечір.

Навантажені їжею, хлопці зайшли до напівтемної зали. Влад впав у крісло поруч із Германом, закинувши ногу на ногу та механічно потягнувся за попкорном.

— Щось цікаве відбувалося, поки нас не було? — ліниво спитав він.

Замість відповіді Герман хитнув підборіддям на кілька рядів уперед.

Обличчя Влада миттєво набуло страждального виразу.

— Та ну...

— Може, він нас не помітить? — з надією прошепотів Герман.

— Вже помітив, — Влад криво посміхнувся, перехопивши знайомий зверхній погляд. — Наша шкільна «еліта»... щоб він провалився.

Попереду сидів Віллі Берт — довгов’язий хлопець з їхнього курсу та факультету. Його батьки засідали в парламенті, чим Віллі не втомлювався хизуватися. Але найгіршим було те, що з самого початку навчального року він обрав Влада своєю черговою мішенню. Віллі постійно намагався принизити молодшого Шлімана, підчепити його дурними жартами чи навіть погрожувати. При цьому виконувати ці погрози він не поспішав. 

У тому році він ще побоювався Влада, кидаючи час від часу лише колючі погляди. Влад довгий час ігнорував його, через що хлопець ще більше дратувався. Вони навіть з Германом на початку року припускали, що у Віллі могла бути якась причина на це, але дуже швидко дійшли до висновку, що це не так. 

* * *

Це був найкращий вечір за останні два тижні. Він щиро радів, що дав себе вмовити на цей фільм. Влад вже давно так не сміявся, як з цієї космічної комедії. Хоч він і не був фанатом цих двох жанрів. Хлопець йшов трохи позаду друзів, затримавшись біля виходу з зали, щоб викинути коробку з під попкорну, аж раптом йому в плече щось ззаду врізалося.

Грубий поштовх змусив його хитнутися. Біль спалахнув миттєво, обриваючи посмішку, що ще мить розтягувала губи. Уся тепла безтурботність вечора в ту ж секунду розлетілася на друзки, поступаючись місцем холодному захисному напруженню.

— Гей, не стій на дорозі! — Віллі Берт задоволено шкірився.

Глибоко втягнувши носом повітря, Влад вирішив промовчати. Варто було йому зробити кілька кроків, як кістляві довгі пальці вчепилися йому в рукав куртки.

— Ти що, ігноруєш мене?

— Відчепись! — виплюнув Влад, смикнувши плечем.

— Ти забуваєшся, Шлімане! — в очах Віллі на якусь мить спалахнув неконтрольований гнів. — А, я й забув! — несподівано солодко протягнув він. — Ти ж у нас, виявляється, боягуз!

— Що?.. Повтори! — Влад завмер, схопивши ротом повітря, у натовпі він побачив друзів.

— Ти боягуз! Порожнє місце! — самовдоволено кинув той.

Кров вдарила у голову. Забувши про обіцянки та правила, Влад розлючено кинувся на нього з кулаками. У фоє зчинився ґвалт, але ніхто з роззяв не намагався їх розняти. На шум прибіг охоронець, витягуючи чарівну паличку. Одне влучне заклинання і двох хлопців відкинуло один від одного.

— Порушуєте порядок у громадському місці?! Нічого, у відділку з вами розберуться! — пригрозив він обом.

— Ви взагалі знаєте, хто мої батьки?! Вам прізвище Берт про щось каже? — обтрушуючись після падіння, вигукнув хлопець. — Мене звуть Віллі Берт! Він на мене перший напав. Заберіть його. Він небезпечний!

— Вибачте, містере Берт, — миттю змінився в обличчі охоронець. — Ми все залагодимо.

Влад відчув, як обурення знов підкочується до самого горла. Свого прізвища він не називав. Навряд чи син легендарних воїнів міг змагатися із сином політиків, які засідають у парламенті. Не вистачало до цього, щоб хтось згадав чиїм учнем він був ще рік тому.

— Ну що ж! Значить ти, — повернувся він до Влада, націливши паличку йому на груди. — Поїдеш у відділок, хлопче. Там тебе навчать, як із людьми спілкуватися.

— Він не винен! Той його спровокував! — протиснувся крізь натовп роззяв Герман.

— А ти ще хто такий? — очі охоронця підозріло примружилися.

— Я його друг! А це… — Герман хотів сказати, що другий це племінник Мерліна, але вчасно побачив, як той очима показав «мовчи». Хлопець заткнувся, зрозумівши, що це могло все зіпсувати.

Важко зітхнувши, Герман нахилив голову вбік, зіниця швидко почала заповнювати райдужку залишивши невеликий сірий обідок.

— Сталося непорозуміння, — неспішно промовив він, вчепившись у погляд охоронця. — Ми вже підемо. Він обов’язково отримає покарання пізніше.  

Охоронець кілька секунд не кліпаючи дивився на нього, а потім хилитнув головою.

— Ідіть! На перший раз я нікого не затримуватиму, — пробурмотів він і, розвернувшись, зник у натовпі.

Віллі осторонь спостерігав за цим вкрай здивовано, піднявши брову. Коли охоронець пішов, він наблизився до Влада та прошипів так, щоб ніхто сторонній не почув: