Розділ 3. Кладдах 

Сльози одна за одною скочувалися по щоках. Лера йшла, швидко переступаючи ногами, дивлячись сліпим поглядом перед собою. Те що тільки що сталося не вкладалося в голові. Що було б якби вона не пішла до нього? Чи вистачило в Андрія сил самостійно вирубити вітчима? Скоріш за все так. Він був найкращим у бойовій магії на їхньому курсі. Але від цього спокійніше не ставало.

Зупинившись, Лера підняла очі, побачивши що вона вже біля своєї хвіртки. Глибоко вдихнувши, дівчина витерла тильною стороною долоні сльози. Їй не хотілося, щоб бабуся побачила що вона плакала, тій і без того погано. Вона не мала жодного морального права її засмучувати. Тим паче усе закінчилося добре.

Зайшовши у двір, Лера майже відразу побачила бабусю — вона підмітала на задньому дворі. Дівчина хотіла поговорити з Владом, розказати, що нещодавно сталося, але його у будинку не було.

— Ба, — Лера визирнула знов у двір. — А де Влад?

— В Уляни. Кілька хвилин як пішов.

Подякувавши, Лера побігла до подруги. Її бабуся та дід жили у сусідньому від неї дворі. Та сьогодні мала вже приїхати до них. Зачувши Леру, Уліна дворняга підняла гавкіт.

— Не собака, а нещастя, — дівчина показала собаці язик. У них була спільна антипатія одне до одного хоч причин для того не було. Набравши в легені побільше повітря Лера закричала. — УЛЯ!

Кілька секунд і темноволоса голова Уляни визирнула з-за рогу. Дівчина підстрибуючи підбігла до хвіртки та відчинила її.

— Привіт! — Уляна обвила руками шию подруги. — Влад сказав, що ти пішла до Андрія.

— Він тут?

Уля кивнула, потягнувши її за ріг будинку де під навісом стояв столик та дві лавки. За ним вже сидів її молодший брат та якийсь хлопець з темним волоссям у невеликий хвостик. 

— Привіт, Леро! Ми на тебе вже зачекалися, — привітно посміхнувся незнайомець.

Лера сіла поруч із братом, уважно вдивляючись у риси юнака. Щось дуже було знайоме, але вона не могла згадати де його раніше бачила.

— Справи були, — коротко відповіла вона. 

— Як там Златарев? Все добре? Нічого з ним не сталося? — Лера вловила в голосі Влада легкі нотки іронії. 

— Сталося. І це зовсім не смішно, Владе, — голос Лери здригнувся, попри всі спроби тримати себе в руках. — До нього заявився вітчим. 

— Це той, що сидів у в'язниці? — несподівано припустив юнак навпроти. Лера заклякла, раптом відчувши себе повною ідіоткою. 

— Я не знав, що Златарев теж живе тут! — здивувався він. 

— Дін, ми ж тобі казали про це! —  Уляна впала на лавку поруч. 

Лера ледь не ляснула себе по лобі. Це ж Денис! Вони навчалися в одній школі, просто він був на два курси старший і за літо так змінився, змужнів, що вона його не впізнала. 

— Дін, тебе просто не впізнати! — вигукнула Лера. — Як твої справи?

Хлопець підняв руку, показавши тонке золоте кільце на безіменному пальці.

— Ти що одружився? — шоковано вирячила очі Уля. Дивно, що вона не побачила кільце відразу. 

— У липні, — тихо розсміявся хлопець. — Відразу після її сесії в Академії Дизайну.

Лера була шокована не менш. Їй досі було згадувати соромно, як на третьому курсі вона просила Діна зіграти роль її хлопця. Добре, що тоді у нього не виникло через неї проблем.

— Але ж тобі ще рік навчатися в Резенфорді.

— Відстань не проблема. Та й вона пізніше приїде до мене в гості.

— А чого вона не переведеться в Академію Мистецтв у Віджио? — спитав Влад.

— Їй подобається Харків. Та і я після закінчення сьомого курсу повернуся додому. 

— Так ти з нами на цей раз полетиш? — розгублено кліпнула Лера, здається забувши одну дуже відому річ.

— Звісно! Я щороку приїжджаю сюди, щоб потрапити на станцію. Вам пощастило, що Двері у вас під боком, — посміхнувся Дін, запустивши п'ятірню у волосся. — А що там у твого Андрія з вітчимом? 

Після цього питання радісний настрій кудись випарувався. Глибоко зітхнувши, Лера переповіла те що сталося годину тому. 

— Ого! — вигукнула Уля, почувши всю історію. — Капець… У мене немає слів.

— І не кажи, — тихо зітхнула Лера. 

Влад теж миттю посерйознішав, зрозумівши, що його жарти були недоречними. 

— Він хоч поїде до школи? — поцікавився Дін. 

— Так... 

Черв’ячок страху знов заворушився. Діставши мобільний, Лера швидко набрала номер Андрія. Кров вдарила у скроні, коли у динаміку деякий час лунали гудки. Коли нарешті на тому кінці почувся рідний голос, вона полегшено видихнула.

— Пробач, що відволікаю. Все добре? — її голос прозвучав жалібніше, ніж вона планувала. 

— Усе добре, сонечко. Не хвилюйся, — долинуло з динаміка. — Я не буду вже до вас заходити. Ми зустрінемося на вокзалі.

— Чекатиму, — Лера поклала телефон у кишеню, прикусивши губу, від тамованих сліз. 

Час до від'їзду тягнувся нестерпно довго. За пів години до електрички Лера та Влад перевірили ще раз свої речі. Прощання з бабусею далося Лері неймовірно важко. Обіймаючи її, дівчина все ж захлюпала носом.