Розділ 2. Погані передчуття

Наближалася година, коли вони вже мали зустрітися, щоб разом летіти в Резенфорд. Дівчина довго чекала на дзвінок від Андрія. Час минав, а його все не було, і тривога поступово заповнювала її думки.

— Чого ти себе мучиш? Візьми та подзвони йому! — обурено простягнув Влад, вкотре спостерігаючи, як Лера міряє кімнату кроками.

— Він мусив уже прийти! — Лера підняла очі на верхній ярус ліжка, де брат, підперши голову рукою, демонстративно закотив очі. — Ну добре, подзвоню! — Вона швидко знайшла номер Андрія. — Тиша. Він не бере слухавку... Відключився?!

— Чого й слід було очікувати! Він тебе кинув! — позіхнув Влад, але, піймавши гнівний погляд сестри, швидко пом'якшав. — Може, він ще спить?

— О першій годині дня?

— А чому б і ні? Чудовий час для відпочинку!

— Він не міг заснути, ми домовлялися зустрітися!

— Ну, тоді я не знаю, де твій благовірний, — розвів руками Влад.

Дівчина похитала головою.

— Мабуть, щось трапилося. Я краще сходжу до нього! — Лера глянула в дзеркало, поспіхом поправляючи зачіску.

— Що з ним може статися? Хіба що метеорит на голову впав.

— Андрій — мій хлопець. Я повинна знати, де він і що з ним, тим паче за кілька годин нам летіти до школи!

Влад відкинувся на подушку і голосно, штучно захропів. Хмикнувши, дівчина схопила сумку та вийшла зі спальні. Надворі стояла нестерпна спека. На градусник Лера боялася навіть дивитися.

Відчинивши хвіртку, дівчина раптом впіймала себе на думці, що панічно боїться чогось. Після того, що сталося три місяці тому вона вже не могла спокійно сприймати деякі речі. Часто, коли він не одразу відповідав на дзвінки, її накривав задушливий страх. Хоча вона знала, що він сильний чарівник, але тривога виявилася сильнішою за логіку.

* * *

Сонце нещадно нагрівало повітря. Відстоявши довжелезну чергу в супермаркеті, Оксана Златарева разом із молодшим сином Павлом нарешті вийшли на вулицю з повними пакетами продуктів.

Зайшовши у свій двір, жінка поставила важкі сумки на лаву та почала шукати ключі. Пашка тим часом штовхнув вхідні двері — вони піддалися.

— Дивно, коли ми йшли, я точно зачиняла... Андрію, ти вдома? — гукнула мати, заносячи пакети до передпокою.

Всередині було напівтемно через опущені жалюзі. Увімкнувши світло на кухні, жінка попросила сина розібрати пакети, а сама пішла у вітальню пошукати ліки проти головного болю. Вона все ще дивувалася відкритим дверям та закритій будці собаки. Андрій так робив тільки коли до нього приходила Лера.

— Андрію... — вона клацнула вимикачем і від несподіванки охнула, втративши дар мови.

У кріслі сидів темноволосий чоловік. Його обличчя вкривала жорстка, неохайна щетина, а рукави зім'ятої сорочки були закочені до ліктів, оголюючи жилаві руки. Щойно в кімнаті спалахнуло світло, він повільно підвівся, і його губи розтягнулися в хижій, холодній посмішці.

— Ти ж у в'язниці... — заїкаючись, промовила жінка. — Втік? Що тобі від мене треба? Я зараз викличу поліцію!

Почулися кроки та до кімнати забіг Пашка, щоб сказати, що він все зробив. Побачивши рідного батька, хлопчик завмер. Кілька років тому Якова посадили за крадіжку та ненавмисне вбивство. Пашці тоді було п'ять, але він чудово пам'ятав його п'яні крики й важку руку. Андрія вітчим узагалі на дух не переносив.

— Забирайся з мого будинку! Або я дзвоню копам! — голос Оксани Василівни затремтів.

— Я прийшов по свого сина! — його очі недобре зблиснули. Чоловік рушив до хлопчика, який злякано позадкував до стіни.

Відштовхнувши жінку, Яків міцно схопив Павла за руку і потягнув до виходу. Хлопчик закричав від болю, благаючи відпустити, але батькові було байдуже. Він настільки захопився, що не помітив, як у дверях вітальні виросла ще одна фігура.

— Відпусти мого брата! — Андрій наставив на нього чарівну паличку. Його погляд був просякнутий крижаною люттю.

Яків розреготався, не відпускаючи малого.

— Геть з дороги!

— Або що? Вб'єш мене? — Андрій схилив .

— Да, ти борзий стал! Хамишь отцу! І убері эту палку, в ігрушкі ещьо не наігрался?! — нахабно вишкірився чоловік.

— Ти мені не батько.

Побачивши, що Андрій не збирається відступати, Яків відпустив Павла та вихопив із кишені мисливський ніж. Щойно хватка ослабла, Пашка зі сльозами кинувся до матері.

— Тебя уже давно нужно било в інтернат сдать! — проричав Яків, наступаючи. — Ти должен бил сдохнуть в той аварии, которую я так долго планировал! Теперь я всьо ісправлю!

Він різко зробив випад ножем, але Андрій блискавично ухилився. Чоловік знову вдарив. Цього разу Андрій ледве встиг відскочити. Зрозумівши, що пасинок надто спритний, Яків схопив важку підлогову вішалку і жбурнув її в хлопця. Не втримавши рівноваги, Андрій повалився на підлогу, випустивши паличку.

— Где мой син?! Павел! — заревів Яків, обертаючись до Оксани.

Жінка закрила собою вхід до коридору. П'яний і розлючений, Яків заніс ніж, готовий вдарити колишню дружину, але раптом лезо ніби наштовхнулося на невидиму стіну і з брязкотом вилетіло з його долоні. Андрій, потираючи забиту голову, вже піднявся на ноги, спрямувавши паличку на вітчима.