Розділ 53. Повернення до Світла

Книга ,,Викрадач думок’’
Розділ 53. Повернення до Світла

Небо над Києвом було чистим, мов уперше створене. Після років бурі, крові й боротьби світ знову став подібним до Божого задуму. Люди будували, саджали дерева, сміялися. Але для Олександра Підкови цей ранок мав інший зміст — він був останнім в цьому тілі, але не останнім в житті.

Його тіло вже не слухалося. Руки тремтіли — хвороба Паркінсона забирала силу. Обличчя втратило колишню твердість, слова даються важко. Проте очі — ті самі, що бачили Орієнту — світилися спокоєм. У цих очах не було жалю. Лише вдячність.

Він сидів у кріслі біля вікна свого будинку на березі Дніпра. Перед ним — розкрита Біблія, стара, потемніла від пальців, які так багато разів шукали в ній відповіді. Поруч стояв Богдан. Вірний друг, товариш у найтемніші дні.

— Як ти, брате? — тихо спитав він, наливаючи чай.

— Гірше не буває, — усміхнувся Олександр. — І краще теж. Бо коли тіло здається, душа нарешті чує голос Бога чіткіше.

Богдан сів поруч. — Люди просять, щоб ти виступив ще раз. Президент хоче, щоб саме ти оголосив нову програму «Світло після війни».

Олександр закрив очі. — Президент... Я вже передав йому все, що мав. Моє слово тепер — лише молитва.
---

Пам’ять про дар

Його життя проходило перед очима, мов швидкий фільм.
Спершу — інсульт. Біль, темрява, крик у тиші лікарні. Тоді він молився про одне: «Боже, якщо я ще потрібен, залиш мене. Якщо ні — візьми». І почув відповідь. Не голосом, а відчуттям — тепло в серці, яке промовило:

> «Я пробачаю тебе. Але не звільняю від шляху», який ти повинен пройти, щоб залагодити те зло, яке ти вчинив.

Так він отримав дар читати думки. Дар, який став і благословенням, і випробуванням. Він бачив не лише зло — він бачив біль. Люди жили, як у в’язниці страху, і він відчував цей страх кожною клітиною.

Потім — ринок, перше передбачення. Потім — викриття злочинців, боротьба зі «Чистотою», таємні операції, змови, війна. І нарешті — зустріч із планетою Орієнта, тим небесним світом, який став дзеркалом Землі.

Єнаки, мудрі істоти, що служать гармонії, обрали його своїм представником.
— Ти — людина, — сказали вони, — але твоя душа навчилася чути світло. Ми дамо тобі інструменти, щоб зупинити темряву, але пам’ятай: зброя без серця — це лише руїна.

Так він отримав доступ до технологій Орієнти — машин, що могли змінювати клімат, очищати повітря, зупиняти війни без пострілу. І саме цей «кліматичний коректор» поставив крапку в російській агресії.

Коли земля під їхніми свердловинами замерзла, коли нафта й газ перестали текти, світ змінився. Війна вмерла природною смертю, бо зло втратило джерело живлення.
---

Людина при владі, але не у владі

Після перемоги Президент призначив Олександра радником із національної безпеки.
Його слово стало законом, його інтуїція — дороговказом. Але він сам знав: усе це не його сила, а Божа милість.

Він контролював усі гілки влади не через страх, а через довіру. Люди вірили, що поруч із ним — правда. Бо жоден політик не міг сховати в його присутності неправду — дар думок спрацьовував миттєво.

Олександр часто повторював:

> — Я не наглядач. Я — дзеркало. Хто стоїть перед правдою, бачить або світло, або власну тінь.

---

Таємниця прощення

Одного разу він запросив Президента Початкового на прогулянку до Софійського собору.
Сонце заходило, і золоті бані палали в небі.

— Ти зробив для країни більше, ніж будь-хто, — сказав Президент. — Але чому, коли все вдалося, ти такий спокійний? Без тріумфу, без гордості?

Олександр усміхнувся. — Бо все, що зроблено, зроблено не мною. Я лише посудина. Якби не пробачення Бога, мене б давно не було.

— Пробачення… — повторив Президент. — А справедливість?

— Пробачення — не беззаконня, — відповів Олександр. — Закон карає дію, Бог лікує душу. Ми мусимо робити перше, але пам’ятати про друге.

Президент замовк. І лише через хвилину промовив:
— Може, саме це і є справжня влада — вміти прощати.
---

Зустріч із Орієнтою

Коли хвороба посилилася, Олександр відчув, що наближається до чогось великого. Тієї ночі, коли його серце билося останніми силами, він знову побачив прозорий коридор зі світла.
За його стінами мерехтіли образи: Україна в мирі, діти, що грають під прапором, міста, які знову ожили.

А потім — Орієнта.
Світ, схожий на кристал, у якому відбивалися всі барви добра. Єнаки стояли півколом.

— Ти виконав свою місію, — сказали вони. — Ти довів, що людина може бути провідником Бога, не будучи святим.

— Я лише слухав серце, — прошепотів він.

— І тому твоє серце тепер — частина нашого світла. Але Земля ще потребує тебе. Не як воїна, не як суддю, а як пам’ять.

Вони простягнули руку, і в ту ж мить біль у його тілі зник. Світ розтанув у сяйві.
---

Останнє передбачення

Коли Богдан увійшов у кімнату вранці, Олександр уже спав. Усмішка залишилася на його обличчі, а в руках лежала записка, написана тремтячим почерком:

> «Не бійтеся втрат — вони ведуть до істини.
Орієнта поруч.
Бог не залишає, навіть коли забирає.
І пам’ятайте: справжнє чудо — не в силі,
а в любові, що не вмирає.»

Богдан стояв довго, не рухаючись. Потім підняв голову до неба, де вже займалася зоря. І між безліччю вогнів одна пульсувала яскравіше за інші — та сама зірка, яку Олександр бачив останнього вечора.

— Дякую, брате, — тихо промовив він. — Ми продовжимо.