Розділ 51. Межа людяності

Світ після порятунку заручників неначе вдихнув на повні груди. Газети, соціальні мережі, новинні портали — усюди говорили про «Диво в Краматорську». Президент подякував Олександру Підкові публічно, народ — у молитвах.
Але сам Олександр відчував: це лише тиша перед бурею.

Вже кілька тижнів поспіль він ловив у повітрі дивне відчуття — щось у державних структурах дрижало, як струна, якї хтось торкнувся.
Його дар, поєднаний із «Міні-захисником», почав спрацьовувати спонтанно: коли він заходив до кабінетів високопосадовців, слова, вимовлені вголос, починали звучати подвійно — одна половина з уст, інша в думках. І часто ці дві половини не збігалися.
---

Початок підозри

Одного разу, під час засідання Ради безпеки, Олександр помітив, що міністр економіки, Кордуба, говорив про «стабільність ринку», а в думках його миготіло:

> "Ще трохи, і гроші підуть у фонд через Кіпр… ці дурні навіть не помітять…"

Олександр здригнувся. Серце билося швидше, ніж годинниковий механізм на стіні.
Він відвів погляд, щоб не видати себе. Але всередині вже зароджувалася буря.

Після наради він повернувся до свого кабінету. Богдан чекав із новими звітами.

— Щось сталося? — спитав той, дивлячись на друга.

— Так… — повільно відповів Олександр. — Мені здається, я починаю чути більше, ніж хотів би.

— Це твій дар, — серйозно сказав Богдан. — Але обережно, Сашо. Людські думки — не завжди істина. Інколи то лише страх, спокуса, тінь наміру. Якщо підеш за кожною — втратиш себе.

Олександр мовчки кивнув, але знав: уже пізно. Всередині нього щось розгорілося — бажання дійти до кінця, знайти правду, навіть якщо вона болюча.

---

Павутина влади

Наступні дні він присвятив перевірці найвищих посадовців. Не за наказом, не офіційно — за внутрішнім покликом.
Дар дозволяв йому проникати у свідомість, але щораз це давалося важче: людські думки — як хаос, повний болю, тривоги, недовіри.

В голові одного чиновника він почув:

> «Якби тільки не цей Підкова… Ми давно б відновили старі схеми».

У свідомості іншого — страх і заздрість:

> «Він став над усіма. Його треба прибрати…»

Кожна нова правда різала душу, наче лезо.
Він бачив, як у серцях тих, хто присягав народу, живуть жадоба, брехня, ненависть.
І від цього почав боятися… самого себе.

---

Невидимий коридор

Однієї ночі він вирішив піти далі.
Увімкнув у «Міні-захиснику» режим глибинного зчитування — функцію, яку Амидак попереджав використовувати лише в критичних ситуаціях.
Простір навколо розчинився, і він опинився в місці, схожому на прозорий коридор зі світла. Уздовж нього — десятки дверей, за кожними — чужа свідомість.

— Господи, — прошепотів він. — Дай мені сили не заблукати тут.

Він відкривав одну за одною — бачив плани змов, домовленості, продаж рішень, брехливі присяги.
Але за однією з дверей — те, чого він не очікував: думки президента Початкового.

> «Якщо Підкова дізнається, що ми ведемо переговори з ними — усе зруйнується… Але без цього країна не виживе…»

Олександр відсахнувся. Серце опустилося кудись у безодню.
— Невже… навіть він?..

Йому стало страшно. Страшно від того, що дар, даний для добра, тепер відкривав йому речі, які можуть зруйнувати віру в людей.

---

Боротьба в серці

Наступного дня він зустрівся з Президентом у кабінеті.
Початковий, як завжди, говорив спокійно, доброзичливо, але в очах Підкови вже палала інша правда.

— Олександре Григоровичу, — сказав Президент. — Ви надзвичайно багато зробили для країни. Але зараз — час обережності. Є переговори, що не можна афішувати. Іноді доводиться грати з темрявою, щоб захистити світло.

— Темрява не захищає світло, — відповів Олександр твердо. — Вона його поглинає.

Їхні погляди зустрілися. І в тій зустрічі не було злості — лише безмежна втома двох людей, які по-різному бачать шлях спасіння.

Після розмови Олександр довго стояв у коридорі. Дар тиснув на свідомість, як камінь. Йому хотілося закрити вуха від усіх думок світу.

---

Криза віри

Уночі він знову опинився в тому ж прозорому коридорі.
Та цього разу двері відкрилися самі — і він побачив себе.
Стояв перед дзеркалом, і в дзеркалі був не він, а хтось інший — холодний, байдужий, з очима, в яких немає співчуття.

— Ти втрачаєш людяність, — почув він голос Амидака. — Бо слухаєш думки, але забуваєш серця.

— Як зупинитись, коли бачу зло?

— Зло — це не лише дії, це також осуд. Навіть Бог не судить до часу. Ти — не суддя, ти — провідник добра.

Олександр упав на коліна, стискаючи голову руками.
Відчуття чужих думок не зникало — вони роїлися навколо, шепотіли, спокушали: "Ти можеш знати все, контролювати всіх, очистити світ самотужки…"

— Ні! — вигукнув він. — Я лише людина!

І тоді темрява в голові розтанула.

---

Світло вибору

Наступного ранку він зібрав усіх керівників Агентства.

— Ми не будемо полювати на кожного, хто думає інакше, — сказав він. — Ми боремось не з думками, а з діями. Бо лише Бог знає, хто що носить у серці.

Богдан подивився на нього з полегшенням:
— От і добре, брате. Бо я вже боявся, що ти почав бачити світ тільки крізь думки.

Олександр усміхнувся.
— Я бачу тепер більше. Людяність — це теж сила. І я не хочу її втратити.

---

Завершення

Того вечора він знову піднявся на дах Агентства. Небо було всіяне зорями, і серед них він упізнав одну — яскраву, пульсуючу, мов серце Всесвіту.
Він знав — то Орієнта. Він її бачив внутрішнім зором, тому що людським зором її побачити неможливо, тому вона знаходиться за межею досяжності.

> «Дякую вам, — подумки сказав він. — Я навчився головного: бачити зло — не значить знищувати людину. Іноді треба дати їй шанс».

Вітер торкнувся його обличчя.
І в тій тиші, між зірками, він відчув, що людяність — найцінніший дар, який навіть Бог не забирає, якщо людина сама його не зречеться.
---