Розділ 50. Нагальна потреба

Світ змінився. Після розкриття зрадника, після очищення чергової темної плями, у повітрі ще стояв запах грози — ніби сама земля відчула, що буря не скінчилася.
Олександр Підкова, сидячи в своєму кабінеті Агентства «Чистота», дивився в вікно, де ранкове сонце розтинало туман над Дніпром. Його думки були не тут.

Останні ночі він бачив сни — яскраві, неймовірно реальні. В них він стояв серед білого сяйва, а поруч — єдинаки з Орієнти, планети, яка колись відкрила йому очі на інший вимір життя. Вони не говорили словами — лише думками, чистими, як світло. І це світло входило в нього, проникаючи в найпотаємніші куточки свідомості.

«Ти маєш використовувати дар, — сказав йому тоді голос, який він одразу впізнав як голос президента Амидака. — Дар не для того, щоб берегти його, як скарб, а щоб діяти. Бо коли добро мовчить — зло говорить голосніше».

Олександр прокидався в холодному поті. І відчував — цей сон не просто сон. Це попередження.
---

Сигнал із Орієнти

Того ж дня, коли він отримав черговий звіт від аналітиків, екран раптом засвітився незнайомим символом — м’яке блакитне сяйво, що нагадувало сплетення ліній ДНК. Серце в грудях здригнулося. Це був знак з Орієнти.

Він торкнувся екрана, і простір перед очима змінився: замість кабінету — величезний зал, залитий білим світлом. Там стояв Амидак — високий, спокійний, з проникливими очима, що ніби бачили крізь душу.

— Олександре, — промовив він телепатично. — Твоя планета наближається до межі. Те, що сталося зі «зрадником», — лише перший удар. На Землі діють сили, що прагнуть хаосу. Вони знову об’єднуються.

— Хто вони? — подумки спитав Олександр.

— Ті, хто забув, що думка — це зброя. Ми дали тобі все, щоб ти міг запобігти катастрофі. Тепер настав момент — нагальна потреба.

З-за його спини вийшла постать у прозорому плащі, тримаючи сферу, схожу на кристал. Вона наблизилася до Олександра й торкнулася його грудей. Тіло пронизала хвиля тепла, а потім — сяйво розчинилося.

— Ми з’єднали твоє серце з нашим. Віднині в тобі активований «Міні-захисник». Він об’єднує все, що ми створили: Переміщувач, Зміщувач і Антиагрес. Використай їх, коли зло торкнеться безневинних. Але пам’ятай — не заради сили, а заради захисту.

Після цих слів видіння зникло. Олександр знову сидів в к кабінеті, а в грудях відчував легке тремтіння — ніби десь усередині нього прокинувся механізм, що чекає наказу.
---

Випробування

Вже за кілька днів з’явилася нагода.
Агентство отримало повідомлення: у прикордонній зоні, але вже десь біля Краматорська, група невідомих озброєних людей викрала гуманітарний вантаж, призначений для лікарень. Підозрювали, що серед нападників є колишні співробітники розвідки, які перейшли на бік ворога.

Богдан запропонував відправити спецгрупу, але Олександр зупинив його:

— Не треба. Цього разу я поїду сам.

— Сам?! — Богдан не вірив тому, що почув. — Це небезпечно, там може бути пастка!

— Якщо зло ховається серед людей, я повинен побачити його очима людини. Це — мій обов’язок.

Він вирушив тієї ж ночі.
---

Битва без зброї

На покинутому складі, де тримали заручників, стояла напруга. Десятеро озброєних чоловіків, серед них і лідер — Віктор «Хрест», колишній військовий. Олександр підійшов до воріт без бронежилета, з порожніми руками.

— Ти хто такий? — гаркнув охоронець.

— Людина, що прийшла сказати: ти ще можеш змінитись.

Хрест вийшов з тіні, тримаючи автомат:
— Ти, певно, здурів. Ми не потребуємо проповідей.

Тоді в Олександра спрацював перший прилад — Антиагрес. Ледь помітна хвиля пройшла повітрям. Усі нападники одночасно опустили зброю, наче в них згасло бажання битися. Віктор похитнувся, потер скроні.

— Що… це…? — ледве прошепотів він.

— Це спокій, — відповів Олександр. — Вперше за довгі роки ти його відчуваєш.

Коли один із охоронців усе ж натиснув спуск, Зміщувач спрацював миттєво — куля просвистіла крізь порожнечу, де секунду тому стояв Олександр. Він з’явився позаду нападника, торкнувся його плеча — і той завмер, ніби втратив відчуття часу.

За кілька хвилин усе закінчилося. Заручників звільнили, злочинців взяли без жодного пострілу. Але головне — жодна душа не загинула.
---

Наслідки

Коли поліція прибула, щоб забрати полонених, журналісти вже знали: «Підкова врятував людей без бою».
Хтось називав це дивом, хтось — новітньою технологією, але сам Олександр знав — це було втручання з небес.

Повернувшись до Києва, він зайшов у каплицю на території Агентства. Став на коліна перед іконою Спасителя.

— Господи, я вдячний Тобі, — прошепотів він. — Ти дав мені силу, але прошу — не дозволь мені перетворити її на зброю. Нехай вона буде лише захистом.

Йому відповіла тиша. Але в цій тиші він відчув присутність — ту саму, що приходила колись у найважчі хвилини.

---

Новий шлях

Після цих подій Олександр почав діяти інакше. Він більше не приховував свій дар, але й не виставляв його напоказ. Він використовував його лише тоді, коли відчував — це нагальна потреба, коли доля людини чи навіть цілої громади висіла на волосині.

Він зупиняв злочини ще до того, як вони ставали реальністю — читаючи наміри в думках, які тільки-но зароджувались. І щоразу, коли він втручався, він чув у собі голос Орієнти:

> «Добро не боїться знань. Бо знання — це світло, а світло не може служити темряві».

Світ починав змінюватися. Люди бачили — є хтось, хто не боїться правди, хто бореться не силою, а розумом і вірою.

---

Висновок

Одного вечора, коли він стояв на даху Агентства й дивився на зоряне небо, знову почув тихий шепіт у свідомості:

— Ти зробив перший крок. Але попереду — ще більша боротьба. Бо тепер зло вчиться думати, як добро.

Олександр глибоко вдихнув.
— Я готовий, — сказав він подумки. — Бо знаю: коли серце чисте — жоден темний розум не переможе.

І зорі над Дніпром засяяли яскравіше, ніби Орієнта дивилася на свого представника на Землі й благословляла його.