Розділ 47. Замах на президента

Київ жив між страхом і полегшенням. Після відкриття «Чистоти» країна стояла на межі — правда пройшла крізь стіни, але за ними знову ворушилася тінь. Люди говорили про героїв, про змову, про кінець старої епохи. Проте ті, хто ще залишався в тіні, не збиралися здаватися.

Вони втратили генерала Соколова. Вони втратили «радника», свого координатора в уряді.

Тепер залишилося лише одне — хаос. Це так думали вони, але Олександр був зовсім іншої думки.

> «Коли немає голови, — казав один з них, — тіло ще може рухатись, маючи на увазі книгу ,, Вершник без голови''. Але коли прибрати серце — все зупиниться».

І тому вони вирішили — ударити в саме серце держави.

Президент України, Олександр Володимирович Початковий, став мішенню.

Він символізував порядок, відновлення, правду, що прорізала гнилу систему. Його смерть мала перетворити перемогу добра на хаос, в якому зло могло б продовжити своє існування.

---

Олександр Підкова знав що буде замах ще до того, як перший наказ на замах було віддано.

Потік думок злочинців розкривався перед ним, як розірвані сторінки чорної книги.

Він бачив фрагменти — дах, приціл, обличчя в певному масці, холодне серце, що б'ється для того, щоб вбивати за гроші.

— Вони готують замах, — прошепотів він, стоячи біля вікна президентської адміністрації.

Богдан, що чергував поруч, насторожився:

— Де? Коли?

— Занадто скоро. Занадто близько. І не там, де ми шукаємо.

Він закрив очі — і побачив.

Парк біля Маріїнського палацу. Дерева, що колихаються від легкого вітру. І серед них — невидима смерть. Снайперська позиція, ідеально розрахована. Постріл мав пролунати рівно о 12:15, коли президент вийде до журналістів після наради з парламентським комітетом.

---

О 12:10 трибуна вже стояла біля будівлі.

Президент вийшов з авто — усміхнений, спокійний, не підозрюючи нічого. Люди аплодували, камери блищали, журналісти вигукували запитання.

Олександр ішов трохи позаду. Погляд — на всі боки. Серце билося швидко, але думки були кришталево чистими.

Там, на даху. Ліворуч. Відстань — 420 метрів. Вітер — північний. Кут — мінус три градуси. Куля — 7.62, бронебійна, безшумний глушник.

Він чув це, навіть не бачачи, бо внутрішній голос попереджав його про це.

Думки снайпера відлунювались в голові Олександра, як удари молота.

> «Спокійно. Подих. Раз… два… три… Постріл.»

Олександр зробив крок вперед.

— Пане президенте… — почав він, але не встиг.

Постріл.

Час зупинився.

Все стало повільним, ніби реальність перетворилася на густе повітря.

І тоді на скроні Олександра спалахнув сріблястий обруч — прилад «Захист», який привіз із собою Тарін з Орієнти, додатково до  ,, міні рятівника '', який був вшитий під шкіру Олександра на Орієнті.

Мікросекунда.

Із пристрою вирвався промінь, що ущільнив повітря перед президентом.

Куля снайпера вже летіла — чорна, мов смерть. Але назустріч їй вистрілила інша куля, створена з енергії та металу — і вони зіткнулися в повітрі, за два метри від тіла президента.

Бах! — звук був короткий, але потужний, як грім у замкнутому просторі.

І дві кулі, сплющені в одну, впали на мармурову плитку біля ніг охоронців.

Президент здригнувся, не розуміючи, що сталося. Олександр, стоячи перед ним, опустив руку. Його лоб блищав від поту, а в очах ще світився білий вогонь.

— Все гаразд, — сказав він тихо. — Вони не встигли.

---

Тим часом на даху снайпе6р намагався втекти з даху. Але його шлях вже був відомий.

Богдан із групою спецназу наблизився безшумно, мов тінь. Коли снайпер спробував спуститися по технічному виходу, його зустрів Богдан з спецпризначенцями.

— Кінець гри, — сказав Богдан, заламуючи йому руки.

В кишені вбивці знайшли чіп — не звичайний, військового типу.

На ньому — координати, шифр, і коротке повідомлення:

> «Етап перший. Президент. Далі — Об’єкт Х. Підкова.»

---

Ввечері президентський кабінет був наповнений тишею.

Президент сидів навпроти Олександра, тримаючи в руках дві сплющені кулі, що злиплися, як символ двох Божих ангелів — смерті й життя.

— Ти врятував мені життя, — сказав він. — Але що це було?

Олександр помовчав.

— Давайте скажемо так… це подарунок від наших друзів. І трохи — віра в те, що навіть куля не повинна вирішувати долю України .

Президент усміхнувся, але в його очах читалося занепокоєння.

— Якщо вони наважились на це… значить, десь поруч ще є ті, хто не показав свого обличчя.

— Є, — відповів Олександр. — І саме вони — справжні керівники цієї злобної гри.

---

Тієї ж ночі в підпільному центрі зібралися ті, кого ніхто не бачив тими хто вони є насправді.

Не генерали, не радники — архітектори хаосу.

Їх було троє. Їхні обличчя ховалися за масками, а голоси лунали з-під товщі синтетичного звуку, який спотворював голоси до невпізнаності.

— Замах провалився, — пролунав висновок.

— Ми недооцінили його, — відповів інший. — Але ми знаємо, що робити далі.

— Наступна мета — не людина. Наступна мета — влада над свідомістю.

— Час активувати програму «Сліпий світ».

Монітори засвітилися, і на екрані з’явився знайомий силует — контури обличчя без рис, лише очі, що дивилися просто в глядача.

— Вони думають, що врятували президента. Так але вони не врятують світ.

---

Олександр стояв біля вікна свого офісу, вдивляючись в нічний Київ. Місто сяяло вогнями, але під цим сяйвом він відчував щось інше — тремтіння страху, невидимий рух у глибині системи.

Він торкнувся обруча на скроні — прилад ледь вібрував, мов живий.

Тарін з’явився поруч, майже беззвучно.