Розділ 47. Замах на президента

Київ жив між страхом і полегшенням. Після викриття «Чистоти» країна стояла на межі — правда пройшла крізь стіни, але за ними знову ворушилася тінь. Люди говорили про героїв, про змову, про кінець старої епохи. Проте ті, хто ще залишався в тіні, не збиралися здаватися.

Вони втратили генерала Соколова. Вони втратили «радника», свого координатора в уряді.

Тепер залишилося лише одне — хаос. Це так думали вони, але Олександр був зовсім іншої думки.

> «Коли немає голови, — казав один з них, — тіло ще може рухатись, маючи на увазі книгу ,, Вершник без голови''. Але коли прибрати серце — усе зупиниться».

І тому вони вирішили — ударити в саме серце держави.

Президент України, Олександр Володимирович Початковий, став мішенню.

Він символізував порядок, відновлення, правду, що прорізала гнилу систему. Його смерть мала перетворити перемогу добра на хаос, у якому зло могло б продовжити своє існування.

---

Олександр Підкова знав що буде замах ще до того, як перший наказ на замах було віддано.

Потік думок злочинців розкривався перед ним, як розірвані сторінки чорної книги.

Він бачив фрагменти — дах, приціл, обличчя в масці, холодне серце, що б'ється для того, щоб вбивати за гроші.

— Вони готують постріл, — прошепотів він, стоячи біля вікна президентської адміністрації.

Богдан, що чергував поруч, насторожився:

— Де? Коли?

— Занадто скоро. Занадто близько. І не там, де ми шукаємо.

Він закрив очі — і побачив.

Парк біля Маріїнського палацу. Дерева, що колихаються від легкого вітру. І серед них — невидима смерть. Снайперська позиція, ідеально розрахована. Постріл мав пролунати рівно о 12:15, коли президент вийде до журналістів після наради з парламентським комітетом.

---

ОР 12:10 трибуна вже стояла біля будівлі.

Президент вийшов з авто — усміхнений, спокійний, не підозрюючи нічого. Люди аплодували, камери блищали, журналісти вигукували запитання.

Олександр ішов трохи позаду. Погляд — на всі боки. Серце билося швидко, але думки були кришталево чистими.

Там, на даху. Ліворуч. Відстань — 420 метрів. Вітер — північний. Кут — мінус три градуси. Куля — 7.62, бронебійна, безшумний глушник.

Він чув це, навіть не бачачи, бо внутрішній голос попереджав його про це.

Думки снайпера відлунювались в голові Олександра, як удари молота.

> «Спокійно. Подих. Раз… два… три… Постріл.»

Олександр зробив крок вперед.

— Пане президенте… — почав він, але не встиг.

Постріл.

Час зупинився.

Усе стало повільним, ніби реальність перетворилася на густе повітря.

І тоді на скроні Олександра спалахнув сріблястий обруч — прилад «Захист», який привіз із собою Тарін з Орієнти.

Мікросекунда.

Із пристрою вирвався промінь, що ущільнив повітря перед президентом.

Куля снайпера вже летіла — чорна, мов смерть. Але назустріч їй вистрілила інша куля, створена з енергії та металу — і вони зіткнулися у повітрі, за два метри від тіла президента.

Бах! — звук був короткий, але потужний, як грім у замкнутому просторі.

І дві кулі, сплющені в одну, впали на мармурову плитку біля ніг охоронців.

Президент здригнувся, не розуміючи, що сталося. Олександр, стоячи перед ним, опустив руку. Його лоб блищав від поту, а в очах ще світився білий вогонь.

— Все гаразд, — сказав він тихо. — Вони не встигли.

---

Тим часом на даху снайпер намагався втекти. Але його шлях уже був відомий.

Богдан із групою спецназу наблизився безшумно, мов тінь. Коли снайпер спробував спуститися по технічному виходу, його зустрів приціл.

— Кінець гри, — сказав Богдан, заламуючи йому руки.

У кишені вбивці знайшли чіп — не звичайний, військового типу.

На ньому — координати, шифр, і коротке повідомлення:

> «Етап перший. Президент. Далі — Об’єкт Х. Підкова.»

---

Ввечері президентський кабінет був наповнений тишею.

Президент сидів навпроти Олександра, тримаючи в руках дві сплющені кулі, що злиплися, як символ двох світів — смерті й життя.

— Ти врятував мені життя, — сказав він. — Але що це було?

Олександр помовчав.

— Давайте скажемо так… це подарунок від наших друзів. І трохи — віра в те, що навіть куля не повинна вирішувати долю України .

Президент усміхнувся, але в його очах читалося занепокоєння.

— Якщо вони наважились на це… значить, десь поруч ще є ті, хто не показав свого обличчя.

— Є, — відповів Олександр. — І саме вони — справжні керівники гри.

---

Тієї ж ночі в підпільному центрі зібралися ті, кого ніхто не бачив.

Не генерали, не радники — архітектори хаосу.

Їх було троє. Їхні обличчя ховалися за масками, а голоси лунали з-під товщі синтетичного звуку.

— Замах провалився, — пролунало.

— Ми недооцінили його, — відповів інший. — Але ми знаємо, що робити далі.

— Наступна мета — не людина. Наступна мета — влада над свідомістю.

— Час активувати програму «Сліпий світ».

Монітори засвітилися, і на екрані з’явився знайомий силует — контури обличчя без рис, лише очі, що дивилися просто в глядача.

— Вони думають, що врятували президента. Але вони не врятують світ.

---

Олександр стояв біля вікна свого офісу, вдивляючись у нічний Київ. Місто сяяло вогнями, але під цим сяйвом він відчував щось інше — тремтіння страху, невидимий рух у глибині системи.

Він торкнувся обруча на скроні — прилад ледь вібрував, мов живий.

Тарін з’явився поруч, майже беззвучно.

— Ми зупинили постріл. Але це лише початок, — сказав він. — На Орієнті ми бачили таке. Коли зло не може вбити — воно намагається осліпити.

Олександр кивнув.

— Вони готують щось нове. Я відчуваю — їх мета не смерть, а контроль.

Він заплющив очі. Потік думок знову почав текти крізь нього, мов ріка.