Розділ 44. Заробітки на довірі

Війна закінчилася, але не закінчилася боротьба.
Україна стояла на порозі нового етапу — етапу відновлення, який, як показувала історія, часто буває складнішим за будь-які бойові дії. Бо ворог зовнішній — видимий, а ворог внутрішній — тихий, підступний, і найчастіше сидить у кабінетах, де пахне кавою й свіжими звітами.

Олександр знав це краще, ніж будь-хто.
«Агентство “Чистота”» набирало обертів. Перші успіхи в боротьбі з корупцією підняли довіру людей, але водночас розбудили тих, хто роками годувався з тіні.
Вони відчули загрозу й почали шукати нові шляхи — не напряму, а через дрібні схеми, які виглядали буденно, але приносили колосальні прибутки.

Одного ранку, коли ще не розвиднілося, Олександр сів у службовий електрокар і вирушив на військову базу під Черкасами. Він вже кілька днів відчував чужі думки — нечисті, липкі, схожі на зламаний механізм совісті. У голові крутилися уривки фраз:
«Списати три джипи... не забути про частку командира... металобрухт — гарне прикриття...»

Йому не треба було доказів, щоб зрозуміти — там, де звучить слово «списання», завжди крутиться великий бізнес.

На базі його зустрів майор Микола Петрович — чоловік міцної статури, з показною військовою виправкою, але очима, що уникали прямого погляду. Він одразу впізнав Олександра, бо про нього вже говорили всюди: радник Президента, керівник Агентства, людина, яку бояться ті, хто звик брехати.

— Чим зобов’язані такій честі? — майор спробував усміхнутися, але губи тремтіли.
— Перевірка, — коротко відповів Олександр. — Несподівана.

У кабінеті запахло напругою. На столі — пачки паперів, акти, підписи, печатки. Звичайна військова рутина, під якою, як правило, ховається корупційна прірва.
Олександр сів навпроти, і в ту ж мить почув потік думок, що накотився, мов хвиля:
«Якби він знав, що ті три джипи насправді стоять у гаражі кума... не встигну сховати документи... головне — тримати спокій...»

Олександр не зреагував зовні. Він мовчки гортав акти, іноді задаючи прості питання.
— Скажіть, майоре, скільки машин реально пошкоджено під час останньої операції?
— Та як звичайно... відсотків двадцять... — нервово відповів той.
— А чому у звіті значиться шістдесят вісім відсотків?

Майор сіпнувся. Його руки зрадницьки затремтіли.
— Помилка бухгалтера, — кинув швидко. — Ми вже виправляємо.

Олександр відчував, як у ньому наростає спокійна впевненість. Він відклав папери й підвівся.
— Я не бухгалтерію перевіряю, майоре. Я перевіряю совість.

Микола Петрович зблід. У цей момент до кабінету тихо зайшли двоє людей у цивільному — агенти «Чистоти». Один поставив на стіл планшет із даними, інший — зняв копії журналів видачі запчастин.
На екрані з’явилися фотографії: ті самі джипи, що «списані як металобрухт», стояли в гаражі приватної фірми під Києвом. На дверях — табличка з іменем Василя Івановича, кума майора.

— Скажіть, — спокійно мовив Олександр, — як так сталося, що металобрухт пересувається на дизельному пальному по трасі Київ—Одеса?

Майор мовчав. На лобі виступив піт. Його думки стали калейдоскопом страху: «Все пропало... треба дзвонити... мене знищать...»
Олександр нахилився й тихо сказав:
— Не вас знищать, майоре. Вас випробовують. Бог дав вам шанс. Ви можете або покаятись і допомогти очистити армію, або стати черговим прикладом того, як гниє система. Вибір — за вами.

Тиша тривала майже хвилину. Потім Микола Петрович опустив голову й прошепотів:
— Я допоможу.

Так почалася операція «Довіра».
Мета — виявити ланцюг осіб, які перетворили військове майно на джерело особистого збагачення. З кожним днем «Чистота» відкривала нові факти: списані машини, продані генератори, навіть бронежилети, які мали захищати солдатів, а натомість захищали кишені чиновників.

Олександр працював майже без сну. Його розум, підсилений мікрочіпами Орієнти, міг зчитувати тисячі сигналів думок. Але він використовував цей дар обережно — тільки коли йшлося про істину. Він не зловживав силою своїх над можливостей, бо розумів: бачити душу — це не влада, це тягар.

Поступово нитки розслідування привели до великих імен — генералів, депутатів, навіть одного бізнесмена з оточення колишнього міністра оборони. Саме там крилися справжні заробітки на довірі — коли патріотизм використовували як прикриття для торгівлі технікою, паливом, навіть гуманітаркою.

На засіданні Ради безпеки Олександр представив докази. Президент мовчав, а міністри відвертали погляди. Лише кілька осіб підтримали пропозицію створити відкритий реєстр оборонних закупівель і наглядову раду з представників громадськості.

— Ви розумієте, що це вдарить по всій системі? — спитав хтось.
— Саме тому ми це робимо, — відповів Олександр.

Після того засідання його телефон замовк. Ніхто не дзвонив — навіть друзі. Але він відчував: буря лише починається.

Наступного дня вранці він отримав повідомлення: «Не копай глибше. Довіра — не для всіх».
Олександр лише посміхнувся.
Він знав, що коли правда спричиняє біль — значить, вона діє.

Увечері він вийшов на дах будівлі Агентства. Над Києвом світило чисте небо. Він подивився на зорі й тихо сказав:
— Господи, якщо я втрачу довіру людей — допоможи мені не втратити віру. І було, як написано: І не введи нас у спокусу, а визволи нас від лукавого. А вже Віра залежить від людини. Вона в ній є або її нема.

Йому здавалося, що навіть повітря відповіло тихим шепотом. Бо справжня чистота починається не з паперових звітів, а з людського серця. І тому він продовжить — попри все.

А попереду вже назрівала нова буря. Бо розслідування «Довіри» торкнулося не лише армії — воно зачепило основи економіки, банків, митниці, навіть закордонних партнерів, які роками «допомагали» Україні лише для власного зиску.

Олександр знав: тепер його вороги стануть сильнішими, ніж будь-коли. Але він також знав інше — правда вже проросла. І цю правду вже не вирвати з землі, бо вона стала вкорінням нового майбутнього.