Розділ 43. Злочинці нічого не пробачають

Олександр знав: після того, як він натиснув на перші гвинтики корупції й злочинності — назад дороги не буде. Помста, яку він відчував в думках тих, кого зачепив, була холодна і витримана, як вирок. Вони не прощали. Вони тільки чекали слушного моменту, щоб нанести удар — по найбільш болючому.

Наступного ранку, як ще було темно, Олександр вже приїхав до президентської резиденції. Він не носив офіційних знаків, він не вимагав сцени для показухи. Його роль — не бути героєм публічних промов, а стати точкою опори для тих, хто має бажання і вміє змінити систему зсередини на краще. Він ступив в кабінет, де президент чекав, і відчув, як повітря навколо стискається від відповідальності: тут народжуються рішення, що впливають на долі багатьох і він пропонував одне з рішень.

— Володимире Володимировичу, — почав він без передмов. — Я не хочу, щоб моя сім’я стала розмінною картою. Я прошу захисту. Ідеться не лише про мене — ідеться про те, що я збираюсь зробити. Ми маємо розпочати масштабну, цілком законну очисну роботу. Але це буде війна. І ця війна вимагає правил і дисципліни.

Президент слухав уважно, іноді напружуючи губи. Він знав ціну, яку платять ті, хто починають ламати старі схеми: від наклепів до фізичної розправи. Він знав також, що країна, яка офіційно встає на боротьбу зі злочинністю, має бути готова не лише до судів, а й до хаосу, що виникає, коли старі інтереси намагаються вижити, тому що за інтересами знаходяться люди, які не за що не поступляться добровільно. Тому їх треба,, або примусити вести справи чесно, що мало вірогідно, або ув'язнити. Також не виключається випадок знищення, якщо треба буде захищатись, або захищати свідків і друзів. Але це сама остання міра, коли немає зовсім можливості уникнути цього.

Олександр виклав план детально. Програма захисту свідків — це не просто тимчасова пересилка в готель під охороною. Це — реальна, легальна можливість дати його родині нове життя, забезпечити їхні права й безпеку на належному рівні. Він пропонував, дружину Валентину, сина і доньку вивезти до Італії — на постійне проживання, з оформленням документів, роботою, гідною підтримкою. Це рішення було непростим: розлучення з близькими боліло, але він розумів — їхнє життя важливіше за його гордість і бажання бути з ними.

Також він дуже наполегливо радив те саме здійснити з родиною президента і всіх дотичних до цієї справи людей. Тому що це буде справжня війна не на життя а на смерть.

Далі — найскладніше. Олександр просив створити спецзагін СБУ, підзвітний лише президентові. Люди в цьому загоні мали бути не підлеглими чи «чужими», а тими, кому можна довіряти без фальшивого блиску політичних амбіцій. Він вимагав також право формувати команду слідчих, прокурорів, адвокатів, хакерів, журналістів — всіх тих, хто буде працювати чесно і не підлягати корупційному впливу. Він говорив про те, що може розпізнати серед людей правду — бо Бог дав йому дар бачити серце.

— І як ти пропонуєш це реалізувати на практиці? — запитав президент, і в його голосі лунав не скепсис, а обережна надія на те, що може, є інший, менш радикальний варіант.

Олександр пояснив: не йдеться про особливі привілеї чи таємні процедури. Все — в межах закону. Назва — «Агентство «Чистота» — символічна, але ідея була проста: централізований, прозорий механізм, що об’єднує зусилля держави, правоохоронних органів і громадянського суспільства. Агентство повинно мати публічні звіти, чіткі процедури відбору кадрів, незалежну комісію з представників різних конфесій і громадських організацій. Він наголосив: тісна взаємодія з релігійними громадами — баптистами, православними, католиками, мусульманами, юдеями — не для панегіриків ( Панегірики — це похвальні промови, вірші або твори, що уславлюють когось або щось, зокрема видатну людину, її подвиги чи значущу подію. Це жанр, що зародився в Давній Греції та Римі як надгробна промова, а згодом перетворився на літературний твір або захоплений відгук.), а для того, щоб підсилити моральний авторитет, повернути людям віру в справедливість.

— Ви хочете, щоб церква була нашим союзником? — уточнив президент.

— Не церква як інституція, — відповів Олександр, — а люди віри, які впливають на серця. Ми не проситимемо фіктивних  богословських рішень, лише моральної підтримки та участі в соціальних програмах для реабілітації тих, хто готовий виправитися. Віра в Бога буде допомагати, а ті хто буде заважати, вони не Божі — ми хочемо співпраці заради Бога, тобто людей. І головне дотримуватись писання, щоб творити добро і не перейти непомітно на бік зла.

Президентові знадобився час, бо робити подібний крок означало вивести на чисту воду людей, які за цим стоять, важливі політичні ризики і можливо посіяти хаос, безладдя . Але довіра — тонка річ; її не дають і не мають заради галочки. Він дивився на Олександра і бачив не лише радника, а людину, котра ризикує всім і пропонує йому зробити той самий вибір.

— Добре, — сказав нарешті президент. — Я згоден тільки на вашу відповідальність і з вашими здібностями читати думки, щоб ми завжди були попереду ворога в тактичному плані. Але ви маєте чітко зрозуміти: повноваження, які я дам, матимуть документальне підґрунтя, судовий контроль і парламентський нагляд. Ніякого самосуду. І якщо це агентство має працювати — воно працюватиме прозоро. Моя родина і родини дотичних до справи людей, також терміново будуть відправлені в Італію, по програмі захисту свідків.

Олександр кивнув. Йому було не до радісних промов. Він думав про Валентину, про сина і доньку, про запахи дому, про голоси, що гріли його вночі. Йому було боляче від думки, що їх можуть викреслиити з його життя заради їхньої ж безпеки. Але він знав — це правильне рішення.

Наступні дні були виром бюрократії й таємних переговорів. Вночі — вибухи в думках ворогів, які шукали слабку ланку; вдень — засідання, підготовка законопроектів, секретні зустрічі з посольствами, що могли надати допомогу з перевезенням родини та їхньою інтеграцією. Він відчував, як крок за кроком простір для дій розширюється, але разом із цим загострюється і протидія.