Розділ 42. Помста злочинців

Вони чекали. Терпіння — це теж зброя, і ті, хто сидів у тіні, добре це знали. Після гучних арештів, викриттів і викривальних судів, що приголомшили всю країну, серед злочинного світу запанувала тиша — та сама, що перед бурею. Та буря назрівала, і її подих уже було відчутно.

Олександр не раз відчував, як у повітрі щось змінюється. Його дар — це не лише здатність читати думки, а й чути невидимі коливання людської ненависті. Останнім часом він помічав, що ця ненависть росте, гусне, стає цілеспрямованою. Наче темна хвиля, вона повільно насувалася з усіх боків.

Одного ранку він отримав повідомлення — без підпису, без жодної зайвої літери:
«Ти забрав у нас надто багато. Настав час розплати».

Він не здригнувся, але щось у ньому стиснулося. Знав — це не просто залякування. Хтось готувався діяти. І цей хтось мав не лише гроші, а й злобу, яка палала холодним вогнем.

Того ж дня він помітив чорний автомобіль, що стояв біля його будинку вже третій ранок поспіль. Водій сидів нерухомо, наче частина машини. Олександр підійшов ближче, але, коли зустрівся з ним поглядом, відчув щось знайоме — байдужість, як у професіонала, який просто виконує наказ.

Вечір. Дружина Валентина варила вечерю, діти прийшли провідати — буденність, що маскує бурю. Та коли він взяв ложку, почув у голові чужу думку, яка не належала нікому з присутніх:
«Сьогодні ми почнемо».

Олександр піднявся з місця, мов ужалений. Вийшов у двір. Вітер приносив запах осені, але разом з ним — і щось турботливе. Усе навколо було надто спокійним. І тоді — удар. Потужний вибух розірвав ніч на шматки. Машина, припаркована біля воріт, спалахнула, мов смолоскип.

Його інстинкт спрацював миттєво. Він кинувся в дім, встиг виштовхнути Валентину й дітей через задні двері. Наступною вибуховою хвилею його кинуло на землю. Все навколо заволокло димом і пилом. Звуки стали приглушеними, як під водою.

Він піднявся, кашляючи, і побачив, як сусіди вибігли на вулицю. Хтось кричав, хтось намагався гасити полум’я. А в голові Олександра пролунали десятки думок — перемішаних, але серед них виділялися кілька холодних, віддалених, чужих:
«Це тільки початок. Він має знати, як болить».

Поліція приїхала швидко, але він уже знав, що офіційне розслідування буде фікцією. Ті, хто стояв за цим, мали вплив вище, ніж будь-який слідчий чи прокурор. Він не став чекати.

Наступного дня він поїхав до лікарні, де лікували постраждалих після вибуху. Один із пацієнтів, що випадково опинився поруч із підозрілою машиною, мав дивну реакцію, коли побачив Олександра. Його думки були сумбурні, але серед них промайнуло:
«Не мав я лізти. Вони ж казали, просто постав і йди».

Олександр м’яко взяв його за руку.
— Хто «вони»?
— Не знаю… Я не бачив облич… Тільки передали конверт… гроші… — чоловік затремтів.
Але Олександр уже знав більше. У його свідомості промайнула картина: підвал, камера спостереження, стіл, на якому лежала карта з позначеним його будинком. Поруч — троє. Один із них — знайомий. Той самий колишній чиновник, якого він колись давно викрив і який тепер мав усі підстави ненавидіти його.

Повернувшись додому, він відчув, що його спокій остаточно закінчився. Це була вже не гра в добро і зло — це була війна. І він знав, що мусить діяти першим.

За кілька днів він вийшов на слід. Колишній чиновник — Петро Лагута — організував групу з відставних силовиків, бізнесменів і криміналітету, які втратили все після викриттів. Вони зібралися разом, щоб помститися.

Лагута вважав, що вбивство Олександра стане сигналом — мовляв, ніхто не може бути вище «старих правил». Але він не врахував одного — дару, який не обдуриш.

Олександр проникнув у свідомість одного з найманців і побачив місце зустрічі. Старий склад на околиці. Без вагань він вирушив туди вночі.

Коли зайшов усередину, вони вже чекали. Десятеро озброєних чоловіків. Лагута стояв посередині, самовдоволено усміхаючись.
— Нарешті прийшов, герой, — сказав він. — А я вже думав, що ти ховаєшся.

Олександр мовчав. Його погляд був спокійним, але в очах блищав вогонь.
— Ти не розумієш, Петре. Ти вже програв.

— Це ти так думаєш, — засміявся Лагута. — Тут не суд, тут не твої фанати. Тут наш світ.

Але за мить його охоронці один за одним почали хитатися, збиваючись з ритму. Олександр спрямовував свої думки, як зброю. Кожен із них відчув біль, страх, сором — усе те, що вони колись завдали іншим. Двоє впали, троє втекли. Це була дія прилада  ,, Комплекс міні рятівник'', який був вшитий йому під шкіру на Орієнті, він зреагував на викид адреналіну, який передує агресії Лагута відступив до стіни, блідніючи.

— Що ти робиш?!
— Я не мщуся. Я показую вам правду, — тихо відповів Олександр. — І суд вже почався, але я не суддя. Тому я запросив поліцію, хай все буде згідно закона.

Коли поліція згодом знайшла склад, більшість злочинців були непритомні, кілька — у шоковому стані. Це ті хто виявили агресію відносно Олександра і на них вплинув прилад ,, Комплекс міні рятивник''. Лагута також сидів на підлозі, блідий, не в змозі говорити. Він лише шепотів:
— Він бачив усе… усе, що я зробив… Це надзвичайно, це диво.

Після цієї ночі Олександр зрозумів: зло не зникає, воно просто чекає нагоди. Але він також знав — Бог не дозволить йому загинути, доки його місія не завершена.

Попереду були нові випробування, та тепер він уже не сумнівався — навіть якщо проти нього повстане весь світ, він стоятиме. Бо має те, чого не мають інші — дар бачити серце людини. А голвне світло в кінці тунелю і тому для нього не є головне, що вони не пробачають, а здатність і бажання боротись зі злом.