Розділ 41. Перевірка найближчого оточення президента

Хоч офіційно Олександр Підкова обіймав посаду радника Президента України з питань взаємодії з церквами, насправді його місія була зовсім іншою. Про неї знали лише двоє — він сам і президент Олександр Володимирович Початковий. Для всіх інших він залишався мовчазним чоловіком у темному костюмі, який рідко з’являвся на пресконференціях і ніколи не давав інтерв’ю. Але в тиші свого кабінету, за зачиненими дверима, він здійснював те, що можна було б назвати духовною розвідкою.

Його завданням була перевірка найближчого оточення президента — не за допомогою документів чи доповідей, а через силу, яку він отримав від Бога і вдосконалив на Орієнті. Він умів читати не слова, а наміри; не дії, а їхні наслідки, що ще не встигли проявитися. Але при цьому він завжди пам’ятав:

> “Бог дав людині свободу волі. Моє завдання — не судити, а показати правду, щоб інші зробили висновки самі.”

У ті дні Київ гудів, як вулик. Країна відбудовувалася, бізнесмени, політики, лобісти з усього світу намагалися увійти в нову систему впливу. І серед потоку цих людей треба було знайти тих, хто справді служить державі, а не власній кишені.
---

Одного ранку задзвонив телефон прямого зв’язку. Голос президента був стислий, але спокійний:

— Олександре Григоровичу, зараз до мене зі звітом завітає міністр оборони. Новопризначений — Валерій Петрович. Перевірте, будь ласка, його. Хочу знати, кому я довіряю армію.

— Добре, пане Президенте. Я зроблю це тихо і без втручання.

Через пів години двері до президентського кабінету відчинились. Олександр сидів поряд, ніби звичайний спостерігач. Міністр оборони виглядав мужньо: висока постава, суворий погляд, коротко стрижене сиве волосся. Від нього йшла енергія бойового офіцера, людини, що бачила смерть, але не втратила людяність і гідність.

Коли він почав доповідь, Олександр зосередився, не втручаючись у розмову. Його свідомість ніби розкривалася, як об’єктив, вловлюючи коливання думок. І він побачив — не зраду, не користь, а лише втому і біль. Усередині Валерія Петровича жевріло почуття справедливості, змішане з гнівом. Так, у ньому була лють — до тих, хто нищить армію зсередини, хто паразитує на крові солдатів. Але це був не гнів зрадника, а гнів захисника.

Коли зустріч закінчилась, Олександр тихо сказав президенту:

— Чесна людина. Його серце обпалене війною, але чисте. Є спокуса відповісти злом тим, хто під нього копає, та він цього не зробить. Це воїн, не месник.

Президент вдихнув полегшено:

— Дякую, Олександре Григоровичу. Ви навіть не уявляєте, як це важливо для мене знати. Тому що Валерія Петровича ніхто мені не радив. Я його обрав сам по діловим якостям.
---

Наступного дня настав час для іншої перевірки. До кабінету мав прийти міністр економіки Нестор Петрович — один із найвпливовіших людей після війни. Його ім’я часто звучало у пресі поряд зі словом “інвестиції”, але й не рідко поруч із тіньовими підозрами.

Щойно він переступив поріг, Олександр відчув різкий холод. Його погляд ніби бачив крізь слова. І всередині нього пролунав шепіт — не голос, а відлуння думок Нестора:

> “Треба проплатити в парламенті депутатам, домовитися через посередників. Проплатити, щоб прийняли закон, який дасть зелене світло моїм компаніям і тим хто зі мною ділиться. Треба це більш кольорово виявити президенту, побільше реклами б. Хай президент думає, що це для держави…”

Ці думки били, як струмом. У них не було піклування про Україну — лише розрахунок. Людина, яка бачить державу як ресурс для заробітку, а не як свій дім.

Після зустрічі Олександр передав короткий звіт президенту:

— Цей чоловік  ворог держави, ворог правди. Його ціль — прибуток понад усе. Якщо залишити його біля влади, він причинить багато шкоди. А те що він робить є кримінальний злочин. Тому злодій повинен сидіти в в'язниці.

Президент мовчки кивнув. Він не питав ще доказів. Погляд Олександра був доказом достатнім.

Через тиждень Нестора Петровича відсторонили “за станом здоров’я”. Уряд тихо видихнув. Але Олександр знав — це лише початок, далі буде суд і в'язниця, інакше це беззаконня і підказка для інших: так можна робити і за це нічого не буде. Також продажних депутатів, які отримали гроші треба позбавити мандата і все це зробити законним шляхом.

---

Черговий на черзі — міністр спорту. Молодий, енергійний, з бездоганною репутацією, улюбленець журналістів. Та коли він переступив поріг, Олександр відразу відчув різке напруження. Його думки текли швидко, уривчасто, як хаотичний потік:

> “Треба знову зірвати той контракт. Боксер вже продався — хай здає бій у третьому раунді. Підпільні ставки вже зроблені. Після цього переведу гроші через фонд благодійності — ніхто не знайде кінців.”

Олександр ледве стримав подих. Перед ним стояв не просто спортсмен, а організатор підпільних боїв, ставок, продажу результатів. Людина, що торгувала честю спорту заради власного збагачення.

Після виходу чиновника, він знову увійшов до президента.

— Пане Президенте, — сказав він, — цей міністр — майстер гри на публіку. Але його світло — лише віддзеркалення грошей. Усередині темнота.

Початковий стиснув кулак:

— Ми піднімемо спорт, навіть якщо доведеться звільнити всіх до одного. Дякую, що відкрили мені очі, він теж не уникне в'язниці. Все по розслідуванню і суду.
---

І так день за днем Олександр продовжував свою тиху працю. Він ніколи не писав звітів на папері, не підписував документів — усе залишалося лише між ним і президентом. Увечері він молився довго, стоячи на колінах біля вікна свого кабінету, а потім споглядаючи Київ, який сяяв під зорями.

— Господи, — тихо шепотів він, — дай мені мудрість, щоб я не став суддею, а лише дзеркалом правди. Бо навіть добро може затьмарити серце, якщо в ньому оселиться гординя.

І в ці миті йому здавалося, що десь далеко, серед мільярдів зірок, знову блимає Орієнта — мов знак, що він на правильному шляху.

---

Та чим глибше він занурювався у справи держави, тим чіткіше бачив — небезпека не лише зовні. Вона — поруч. Серед радників, серед охоронців, навіть серед тих, хто щодня заходив у кабінет президента з посмішкою.