Розділ 40. Олександр — радник президента

Після всіх пережитих подій Олександр відчував, що його сила має знайти нове, значно масштабніше застосування. Доля вела його туди, де вирішувались долі мільйонів — у саме серце влади. Україна піднімалась із попелу і це відбудовувалась після важких років війни, і кожен, хто мав совість і розум, мусив долучитися до очищення держави. Він це розумів краще, ніж будь-хто інший. Бо тепер бачив не лише людей — він бачив їхні наміри, їхні страхи, гріхи й чесноти, навіть коли ті ще не були проявлені в вчинках.

Одного ранку він отримав дзвінок із Києва. На екрані висвітлилося прізвище, яке могло змінити його подальше життя — Президент України Олександр Володимирович Початковий. Голос президента був спокійним, але відчувалась в його погляді і мові щира повага:

— Олександре Григоровичу, ми давно спостерігаємо за вашою діяльністю. Те, що ви робите, — унікально. Україна зараз стоїть на роздоріжжі. Нам потрібні люди, яким можна довіряти, не лише розумом, а й серцем. Приїжджайте до Києва. Хочу поговорити особисто.

— Добре, пане Президенте, — спокійно відповів Олександр. — Я приїду. Але не як політик, а як слуга правди.

— Саме такі мені й потрібні, — відповів Початковий і поклав слухавку.
---

Дорога до столиці цього разу здавалась Олександрові іншою. Він дивився у вікно поїзда і бачив поля, ліси, відновлені міста — країну, яка вижила. Вижила всупереч усьому. Його серце стискалось від гордості: «Боже, скільки болю пережив народ, і все ж піднявся».

Коли він приїхав до Києва, біля вокзалу його вже чекала чорна машина з гербом на дверцятах. Водій, молодий офіцер СБУ, віддав честь:

— Олександре Григоровичу, пан Президент просив доставити вас просто на Банкову.

Олександр сів у машину. Київ зустрів його осіннім світлом і спокоєм, який буває лише після бурі. Проте десь глибоко всередині він уже відчував, що за спокоєм ховається напруження — нові битви, не на полі бою, а у владних кабінетах.
---

Коли він увійшов в резиденцію президента, охорона чемно перевірила документи. Двері з гравіюваним тризубом відчинилися, і його провели до приймальні. Президент зустрів його особисто — без зайвої урочистості, у сірому костюмі, з поглядом втомленої, але рішучої людини.

— Раді вас бачити, Олександре Григоровичу, — сказав Початковий, потискаючи руку. — Сідайте, прошу.

Олександр відчув, що цей чоловік — не просто політик. Він справді прагнув добра для країни. Та навколо нього вже спліталися павутини впливів, інтересів і зрад. І це Олександр бачив одразу.

Президент говорив відверто:

— Ми зараз стоїмо на порозі відновлення. Після війни до нас йдуть інвестиції, контракти, угоди. Але йдуть і ті, хто хоче скористатись слабкістю нашої системи. Я знаю, ви маєте унікальні здібності. Нам потрібно, щоб ви допомогли перевірити людей, які наближаються до влади. Ви будете моїм радником — не офіційно лише, а фактично охоронцем правди.

— Якщо це воля Божа, — тихо сказав Олександр, — я приймаю. Але я не служитиму людям заради вигоди. Я служитиму істині.

Президент посміхнувся:

— Саме таких я і шукаю. Як би я вас не знав то міг би запідозрити в гучномовстві, але я впевнений в тому, що ви те що кажете те і робите і нічого зайвого.

Він підписав указ. Так Олександр Підкова став радником президента України. Йому призначили зарплату у двісті тисяч гривень на місяць, охорону від СБУ, окремий кабінет на Банковій, і житло в центрі Києва — невелику, але затишну однокімнатну квартиру.

— Все це вам належить, — сказав Початковий. — Але я бачу, ви не заради цього прийшли.

— Так, пане Президенте, — відповів Олександр. — Моє завдання — допомогти вам побачити те, що не видно очима і я перекладу для цього всі зусилля.
---

Наступного ранку він уперше увійшов у свій новий кабінет. Простора кімната з великими вікнами, що виходили на старий двір Банкової. На столі — новий комп’ютер, папки, телефон прямого зв’язку з президентом. Але головний інструмент був не технічний. Його справжня зброя — розум, серце і дар бачити правду.

Він почав з простого — аналізу людей, які найчастіше відвідували президента. Міністри, радники, бізнесмени, іноземні посли — кожен із них ніс у собі не лише слова, а й приховані наміри. І Олександр бачив це, навіть коли ті говорили посміхаючись.

Коли в кабінет заходив якийсь чиновник, Олександр відчував хвилі енергії, що виходили з його думок. Він міг уловити, хто чесний, а хто має подвійне дно. Іноді просто під час розмови він поглядом зупиняв людину, і та, не витримавши, припиняла свою брехливу розповідь, бо відразу розуміла, що не має шансів.

Так уже в перший тиждень він виявив двох наближених до адміністрації осіб, які через підставні компанії готували схеми привласнення коштів, виділених на відновлення зруйнованих міст. Президент був вражений:

— Як ви дізналися? Ми ж навіть не підозрювали…

— Пане Президенте, — відповів Олександр спокійно, — правду видно, якщо не закривати від неї очі.

Після цього довіра до нього лише зросла. Його слово ставало вирішальним у кадрових рішеннях. Міністри, які приходили на співбесіду, нервували під його поглядом. Дехто не витримував і відмовлявся від посад, вислухавши Олександра. Вони просто відчували, що приховати від нього нічого неможливо. А він спілкувався з усіма відверто, для того щоб його не звинуватили, що він маніпулює свідомістю.
---

Одного вечора, сидячи на балконі своєї київської квартири, Олександр дивився на вогні нічного міста. Київ здавався спокійним, але він чув під цим спокоєм гул — боротьбу, амбіції, інтриги.

Він знав: попереду — найважче. Бо справжнє зло не завжди сидить в кабінетах. Воно ховається у серцях тих, хто усміхається, але прагне влади за будь-яку ціну. І саме з цим йому доведеться зіштовхнутися вже зовсім скоро.
---

Наступного дня він отримав секретне завдання від президента:
— Пане Олександре, — сказав Початковий, — я хочу, щоб ви перевірили моє найближче оточення. Не на папері і не по досьє, а так, як ви це вмієте.