Розділ 35. Тіні Луганського промислу

Після викриття Краснова й очищення Донецького регіону Олександр відчував, що боротьба тільки почалася. Зло ніколи не покидає землю остаточно — воно лише змінює обличчя, підлаштовується під нові часи, шукає нові форми впливу. І якщо в Донецьку воно діяло під прапором «єдності» й «миротворення», то в Луганській області воно маскувалося під виглядом економічного розвитку.

Луганщина мала свою душу — сувору, шахтарську, промислову. Тут кожен неначе народжувався під землею шахтарем і й ріс під гул турбін. Кам’яне вугілля, метал, заводський дим — це були не просто ресурси, це була ідентичність регіону. Люди тут звикли до важкої праці, до дисципліни, до боротьби з землею й машинами. Але війна й розруха залишили на Луганщині глибокі шрами.

Після перемоги Україна розпочала масштабну відбудову: ремонтували шахти, запускали металургійні комбінати, відновлювали лінії електропередач. Та саме тоді й почали з’являтися дивні речі: зникали гроші, зривалися контракти, заводи, які мали запрацювати, раптом зупинялись через «технічні причини».

Олександр знав — випадковостей не буває.

Він приїхав в Луганськ сам, без офіційних делегацій і без охорони. Йому було важливо почути думки людей, побачити, що відбувається всередині них. І вже через кілька днів він почув ім’я, яке повторювали з повагою і навіть захопленням: Петро Данилович Ніколайчук.

Про нього говорили, як про людину, що «тягне на собі регіон». Після війни саме його компанія відновила роботу кількох шахт, домовилася про спільні поставки вугілля з Донецьком, запустила виробництво добрив і навіть налагодила експорт металу до Європи. Газети називали його «символом нового Донбасу», а місцеві чиновники фотографувалися поруч із ним, як з зіркою.

Але Олександр, почувши це ім’я, відчув щось недобре.

Його дар — дар читати думки — не був постійно активним. Він спрацьовував тоді, коли серце підказувало: «тут — небезпека». І саме це відчуття він отримав, коли побачив на телебаченні виступ Ніколайчука.

Петро Данилович стояв біля нового металургійного цеху, говорив про єдність, про відбудову України, про «вільний схід, що працює для майбутнього». Його слова звучали переконливо, але між рядками, у самій інтонації, вгадувався прихований холод.

«Це не любов до України, — подумав Олександр. — Це гра. Дуже вміла гра».

Тієї ж ночі він вирушив на промислову зону, де базувалася компанія Ніколайчука. Під виглядом інженера з безпеки він змішався з робітниками й увійшов до головного корпусу. Коли побачив підприємця наживо, одразу зрозумів — той не просто розумний, він небезпечний.

Поки Петро Данилович обговорював із підлеглими черговий контракт, Олександр тихо зосередився й торкнувся його свідомості. У мить — перед очима промайнули спалахи: карти постачань, зашифровані документи, електронні перекази через офшори, нічні зустрічі з «радниками» з півночі.

А потім — одна коротка думка, чітка, як постріл:

> «Поки вони вірять, що я за Україну — ми візьмемо контроль над їхньою енергетикою»

Олександр відступив, наче отримав удар. Йому стало ясно — Ніколайчук не просто шахрай чи корупціонер. Це був агент впливу, людина, що працювала на відновлення контролю москалів над українською промисловістю

Наступного дня він зустрівся з представниками Служби національної безпеки.

— У вас є докази? — запитав офіцер, переглядаючи документи.

— Є істина, — відповів Олександр. — А докази ми отримаємо сьогодні вночі.

Разом із командою кіберфахівців він провів операцію з доступу до внутрішнього серверу компанії «ЛугМетІнвест». Те, що вони знайшли, перевершило очікування: звіти про переведення прибутків на рахунки російських корпорацій, інструкції щодо уповільнення темпів відновлення стратегічних шахт, домовленості про постачання вугілля на московські  території.

Особливо вражаючим був лист із поміткою «особисто»:

> «Петре Даниловичу, ви виконуєте завдання бездоганно. Наші люди вже готові відновити вплив у Рубіжному. Не поспішайте — головне, щоб усе виглядало, ніби це рішення Києва»

Підпис: «Р. К.» — ідентифікований як офіцер московської розвідки.

На світанку, коли Ніколайчука затримували, він не опирався. Лише усміхався.

— Ви не розумієте, — сказав він холодно. — Без мене ваші шахти стануть пустками. Я — зв’язок між двома світами.

— Ми більше не хочемо жити між світами, тим більше москальскими — відповів Олександр. — Ми — Україна. І тут буде лише один світ — світ правди.

Суд відбувся в Сєвєродонецьку. Зала була переповнена. Робітники, шахтарі, журналісти, ветерани — усі хотіли побачити, чи справді «герой відбудови» був ворогом.

Олександр сидів у задніх рядах, не втручався. Його робота була зроблена. Але коли прокурор зачитував електронні листи, рахунки, записи телефонних розмов, він бачив, як у залі згущується мовчання.

Коли пролунала фраза з однієї з записаних розмов Ніколайчука:

> «Хай українці самі платять за свою незалежність — ми все одно купимо її за копійки»,

— у натовпі піднялася хвиля обурення. Люди зрозуміли, що справжній ворог не завжди приходить у камуфляжі — іноді він носить дорогий костюм і говорить про «розвиток».

Вирок був суворий: довічне ув’язнення без права помилування.

Після оголошення рішення суду Олександр вийшов надвір. Небо над Луганськом було сіре, важке, але на обрії вже пробивалося світло. Він відчував втому, але й глибокий спокій.

— Господи, — прошепотів він, — з кожним викриттям ми очищуємо не тільки землю, а і душу. Дай нам не зупинитись, поки вона не стане чистою.

Він знав, що попереду — новий фронт: боротьба за промислову гідність, за те, щоб відродження України не стало прикриттям для старих схем.

Олександр повернувся до Києва з думкою, що тепер потрібно діяти ширше — створити систему, яка не дозволить таким, як Ніколайчук, підняти голову знову.

Бо зло, навіть переможене, завжди чекає, коли хтось ослабне і з'явиться шпаринка крізь яку можна проникнути.