Розділ 34. Випробування України

Коли над Києвом зійшло осіннє сонце, Олександр дивився на місто з висоти пагорба і відчував, як щось в ньому змінилося. Після «Суду тіней» в світі почалася нова доба — доба викриттів, очищення, коли людство вперше побачило, як зло можна виявити не тільки через документи, а і через совість, примушуючи її працювати через факти. Але для нього особисто цей суд став межею: він зрозумів, що зробив все, що міг для тих країн, куди його посилав Бог. Також він зрозумів, що Бог заборонив йому втручатись в процеси, які він не розуміє..

Ізраїль, народ обраний і випробуваний, мав свій шлях. Бог сам вів його — через пустелю, війну, розкол і надію. Олександр відчував це особливо гостро: щоразу, коли він намагався втрутитися глибше, доля зупиняла його. Він зрозумів — там, де воля Божа діє безпосередньо, людина не має права нав’язувати своє.

— Господи, — промовив він одного ранку, коли вогняне небо над Дніпром віддзеркалювало світанок, — я зробив все, що міг. Далі нехай Ти направвиш їх. А мені — дай сили направити хочаб свій народ, з твоєю допомогою звичайно.

Бо Україна потребувала не менше уваги і турботи, ніж будь-яка інша земля.

Війна закінчилася. Ворог полишив Україну, але поранення, які залишилися в серцях людей, не загоювались швидко. Зруйновані міста Донеччини й Луганщини, виснажені села, люди, які втратили дім і віру в справедливість, — все це стало частиною його нової місії по відновленню цього всього.

Та головною загрозою залишалася не зовнішня сила, а внутрішня — зрада.

Олександр бачив її як хворобу, що підточує тіло зсередини. І ця інфекція мала багато облич: чиновників, які продавали рішення; бізнесменів, що мріяли про «старі схеми»; псевдопатріотів, які прикривали своє лицемірство прапором.

Він знав: тепер боротьба буде не з кулями й танками, а з тими, хто усміхається, потискає руку — і водночас продає майбутнє країни.

Дар, який він отримав від Бога, знову став його зброєю.

Він міг бачити думки, коли людина брехала, міг чути шепіт її намірів. І саме завдяки цьому він виявив одного з найнебезпечніших ворогів — Краснова Івана Петровича.

Краснов був колись відомим підприємцем і депутатом місцевої ради. Після війни він активно підтримував програми відбудови Донбасу, збирав людей на «зустрічі єдності», говорив правильні слова: про мир, про розвиток, про необхідність «знайти спільну мову». Але коли Олександр вперше зустрівся з ним особисто, його насторожив один короткий погляд — той холод, що промайнув у зіницях, коли мова зайшла про Україну.

Вночі, коли Олександр залишився сам, він зосередився й торкнувся думок Краснова своїм даром. І побачив — не слова, не обличчя, а карту. Мережу контактів, які тягнулися до Москви. Таємні наради, передачу грошей, листування, в якому Донбас називали «тимчасово поверненою Україні територією Московії».

Це було підґрунтя нової війни — не ззовні, а зсередини.

Олександр діяв обережно. Він збирав докази, викривав спільників Краснова. Серед них були й місцеві чиновники, і навіть кілька військових, що вдавали вірність, а насправді передавали дані про позиції українських підрозділів.

Коли Олександр передав матеріали до служби безпеки, там спершу не повірили.

— Це неможливо, — сказав один із генералів. — Краснов — публічна особа, меценат. Його фонд відбудовує лікарні.

— Фонд відбудовує лише те, що він сам зруйнував через своїх людей, — спокійно відповів Олександр. — І якщо ви зараз не діятимете, через півроку тут знову буде полум’я.

Через тиждень його слова підтвердилися. Один зі спільників Краснова намагався втекти за кордон і був затриманий з цифровими носіями — списками, паролями, схемами фінансування.

Після цього лише почалися арешти.

Коли Краснова вивели з кабінету, він тримався гордо, як колись Бен-Ор в Ізраїлі. Але в його очах вже не було сили — лише страх.

— Ти не маєш права мене судити, — кинув він Олександрові. — Я діяв заради миру.

— Ти діяв заради свого переконання і користі, — відповів той. — А користь — це завжди тінь, в якій росте зрада.

Суд над Красновим став символом нового етапу — суду совісті всередині країни. Люди почали розуміти: ворог — не лише за кордоном, а й серед тих, хто сидить поруч і торгує правдою.

Проте Олександр не прагнув помсти. Його метою було очищення.

Після вироку, коли Краснова й його оточення засудили до довічного ув’язнення, він довго стояв біля вікна судової зали, дивлячись на осінній дощ. І сказав тихо:

— Господи, очисти нас не лише від ворогів, а й від байдужості. Бо зрада починається з того, хто мовчить.

Та на цьому його місія не завершилась.

Україна потребувала не лише очищення, а й відродження. Особливо — економічного. Промисловість Донбасу лежала в руїнах: шахти затоплені, заводи спалені, інфраструктура знищена. Але навіть там, де можна було почати роботу, траплялися дивні відмови, саботаж, затримки.

Хтось не хотів, щоб Україна вставала на ноги і свободно дихала на повні груди.

— Ворог змінив форму, — сказав якось Олександр своєму помічникові. — Тепер він не стріляє, а саботує. Не нападає, а гальмує.

І він вирішив — далі потрібно діяти інакше. Не лише карати, а будувати. Створювати середовище, де праця стане праведною необхі́дністю, а не засобом наживи.

Він почав із малого: відновив виробництво сільськогосподарської техніки в одному з міст Луганщини, запросив інженерів, дав шанс молодим. Поступово підприємство почало працювати, і вперше за багато років люди отримали стабільну роботу.

Але поруч вже назрівали нові виклики — те, що стосувалося саме промислової незалежності країни. Московія не припинила війну, тільки вона перейшла в економічну фазу. Олександр відчував, що йому доведеться зіткнутися з тими, хто саботує відбудову, прикриваючись патріотичними гаслами, а насправді працюючи на Московії, не безкоштовно звичайно, а за великі гроші.