Розділ 31 Поміч Олександра

Над узбережжям Середземного моря сходив сонячний ранок — тихий, але напружений. Вітер з моря ніс на собі сіль і запах гарячого піску. Десь далеко, за горизонтом, ще гули вибухи. Авів Ісраелі стояв на даху старої будівлі в Яффо, спостерігаючи за містом, яке прокидалось після безсонної ночі. В його руці блимає комунікатор — пристрій, який ще вчора він отримав з рук людини, котра прийшла в його життя так само неочікувано, як грім серед ясного неба.

Тієї ночі він познайомився з Олександром — українцем, про якого ходили чутки навіть у дипломатичних колах. Людина, що колись закінчила війну в Україні без пострілу, змінивши дещо по волі Господа.. Людина, про яку говорили з острахом і пошаною. І хоч ніхто не бачив його справжньої сили, наслідки її відчували всі в Україні.

Тепер цей чоловік стояв перед Авівом, як дивна сполука віри й наукового дива з волі Господа. Його обличчя було спокійним, але очі — глибокі, ніби бачили не лише світ навколо, а й думки, що нутрують у сильних світу цього.

— Авіве, — сказав він тоді, — світ знову стоїть на краю прірви. Але тут, у вашій землі, війна не просто за територію. Вона — за душі. Ті, хто її розпалив, уже не бачать людей — лише тіні, з якими вони борються. І якщо ми хочемо миру, мусимо знайти тих, хто бачить у вогні вигоду.

Авів мовчав. Він бачив, як легко звучать ці слова, і водночас розумів, наскільки вони важкі в дії.

— І що ти хочеш, щоб я зробив? — спитав він.

— Ти — очі. Я — дія. Ти знайдеш їх, я прочитаю їхні думки. Якщо Господь дозволить — ми зупинимо війну. Не силою, а правдою, — відповів Олександр. — Мені потрібні імена, структури, навіть натяки на тих, хто стоїть за вибухами, за зброєю, за брехнею

Він передав Авіву невеликий пристрій — виглядав як звичайний комунікатор, але створений на базі технології з планети Орієнта.

— Це “Збірник тіней”, — пояснив Олександр. — Він фіксує не лише сигнали, а й психічні відлуння. Ти підійдеш до людини, яка має відношення до війни, і пристрій збере сліди її думок. Я зможу їх прочитати, навіть здалеку.

— Це... шпигунство? — тихо спитав Авів.

— Це правда, — просто відповів Олександр. — А правда — єдине, що може зупинити смерть.

---

Наступного ранку Авів вирушив у південні райони, ближче до лінії фронту. Його мета була проста: знайти тих, хто мовчки підтримує війну — фінансами, інформацією, або просто байдужістю.

Першим він зустрів торговця паливом, Мухаммеда Насафа, який мав репутацію добродія — роздавав хліб біженцям, допомагав лікарням. Але в тіні його бізнесу стояли десятки вантажівок, які вночі перетинали кордон і зникали без сліду.

Авів підійшов до нього на ринку.

— Мир вам, пане Насаф, — промовив він.

— І вам миру, професоре, — відповів той з усмішкою. — Ви шукаєте книги, чи, може, спокій в хаосі?

— І одне, і друге, — сказав Авів, підносячи руку, в якій стискав комунікатор. Пристрій тихо мигнув зеленим.

— Я чув, ви допомагаєте людям на півдні.

— Я допомагаю всім, хто страждає, — відповів Мухаммед. Але коли він це сказав, пристрій засвітився яскравіше.

Після зустрічі Авів передав сигнал Олександру. Той сидів у своєму тимчасовому укритті — десь у пустелі Негева, де зв’язок був стабільним. Його очі заплющилися — і він почув.

«Ще дві партії до світанку. Гроші прийдуть через Бейрут. Вони думають, що це гуманітарка. Хай думають».

Олександр відкрив очі. Серце стислося від суму. Він не ненавидів цього чоловіка — але знав, що зло ховається не в словах, а в тиші, де люди виправдовують себе.

Він запам’ятав ім’я. І промовив коротку молитву.

---

Другого дня Авів зустрів молодого журналіста Алі Самаїра — той писав гарні статті про страждання в Газі, знімав дітей, що втратили дім. Але водночас саме його тексти розпалювали гнів і помсту, підживлюючи ненависть.

— Ми мусимо показати правду, — сказав він Авіву під час короткої зустрічі в кав’ярні. — Але правда іноді потребує вогню.

— Чи не стаєш ти тоді частиною війни, коли розпалюєш серця? — спитав Авів.

— Якщо світ мовчить, треба кричати, — різко відповів Алі.

Комунікатор знову спалахнув. І знову сигнал пішов до Олександра.

«Якщо люди ненавидять, вони слухають. І тоді гроші приходять. Рейтинги ростуть. Слова — це зброя, а зброя годує».

Олександр відчув, як у грудях піднялася важкість. Ці думки — як каміння. Вони не просто брехливі — вони заразні. І саме такі, здавалося б “невинні”, люди підсилюють війну так само, як генера

---

Поступово коло розширювалось. Серед імен, які Авів передавав Олександру, з’являлись чиновники, бізнесмени, командири угрупувань. Усі вони мали спільну рису — віру в те, що війна вигідна, що людське життя — лише цифра у балансі.

Тієї ночі Олександр підняв очі до неба. Він бачив зорі, але серед них — одну особливу, синювату, блискучу, ніби живу. Це була Орієнта. Але він розумів що це його уява. Оріієнта так далеко  що її побачити неможливо   Він чув у серці тихий голос свого друга — президента Амидaка:

«Пам’ятай, Олександре: кара без милосердя — це теж зло. Але правда без дії — ще гірша». Так написано в Біблії, яку ти мені дав.

Він розкрив руки — і легкий вітер піднявся з пустелі. На екрані перед ним з’явились точки — кожна означала людину, чию свідомість він тепер чув. Думки билися, як хвилі — страх, жадоба, брехня, зневіра.

Олександр заплющив очі. І тоді зробив те, чого не робив з часу завершення війни в Україні — він звернувся подумки до Господа. Тому що написано: не поминай Бога в суєї. Тому тільки кожен із день молитва ранком і ввечері і подяка, а все інше Бог знає ще до того, як ти сказав. Тому для себе кажу:

— Боже, якщо воля Твоя — дай мені силу розпізнати зло і не помилитись у серці. Я не суддя, лише знаряддя в Твоїх руках. Але нехай правда очистить землю, як вогонь і дощ після вогню.

Над пустелею здійнявся порив вітру. Десь далеко, за сотні кілометрів, у підземному штабі один із ватажків угруповання підвів голову — і вперше за багато місяців відчув щось дивне: страх без причини, холод, що стискав душу.