Розділ 30. Кордони тиші і кроки в темряві

Ніч була густою — не просто темна, а така, що здавалося, наче вдягла на себе непроникний плащ мовчання. В повітрі ще тримався холод тління останніх обстрілів, де виликі купи піску здіймали пил на перетині вітрів. Авів Ісраелі, вдівши пальто, ступив на свій шлях. Перед ним — шлях, освітлений лише слабким ліхтарним сяйвом, що пробивалось крізь туман; позаду — активність Тель-Авіву, зі всіма її плакатами, тиском, очікуванням, сльозами і мовчазними поглядами.

Він хоч і не бачив наслідки але чув повітряні тривоги — всі вони вже мовою нічних сирен відлунювались в пам’яті людей. Але — попереду лежала нова загроза, і він відчував її, ніби холод, що обпікає шкіру.

Авів сів в завчасно проінформоване, для чого потрібне таксі,  тому простягнув водію папірець з адресою, яка на південному кордоні, до контрольного пункту, де мав зустріти активіста, який може допомогти йому пройти далі. Він знав, що на шляху можуть бути блокпости, військові патрулі, випадкові обстріли. Але всередині в нього вже формувалося інше — обов’язок, який важче тиснув на свідомість, ніж страх. Але в цьому і була його сутність порядної людини.

Коли машина рушила, він тихо відкрив планшет — перечитав списки, ті ж самі імена, що передала Рейна, і ще раз перевірив маршрут. Зліва швидко минали кордони між містами, зони безпеки, блокпости — все це на карті виглядало як лабіринт з осяяними червоними точками. Він зробив глибокий вдих, коли таксі увірвалося в нічний рух, і понеслось ближче до півдня.І вулиці  неначе зникаючи, вони лишалися за вікнами салону освітленні променями фар.

---

Коли таксі затихло зупинившись на майданчику біля першого блокпоста, Авів вийшов і підійшов до невеликої групи солдатів в бронежилетах. Фонариками їхніх касок освітились їх обличчя, строгі, втомлені. Водій після перевірки, швидко рушив геть — він завчасно попередив, щоб Авів ішов сам, не чекаючи зайвого шуму. Тому що я зробив свою роботу і привіз вас куди зміг, тобто до цього поста, а далі вже небезпечно. Але Авів умовив таксиста по телефону їхати далі. І він повернувся.

— Я — Авів Ісраелі, — сказав він суворим, але спокійним голосом. — Я маю дозвіл їхати далі, через точку Аль-Ба’ір, щоб зустріти контакт.

— Дозвіл покажи, — холодно відповів один із солдатів на блокпосту.

Авів простягнув електронне підтвердження, що пребуло кілька годин тому від військового штабу за посередництвом Рейни та її зв’язків. Серце защимило: якщо дозвол не буде підтверджено, рух заблокується — і його план зруйнується на першому ж кроці.

— Добре, — відповів офіцер, дивлячись в планшет. — Але рухаєшся за командою супроводу. І не виходь з коридору, бо це життєво небезпечно.

Авів схиливши голову, погодився — і почався рух. Група з чотирьох військових повела його далі — по вузькому проходу, коридору, що ніби випав із карти — крізь розбиті вибухами поля, пошкоджені огорожі, під уламками дроти. Темрява навколо була такою, що слова здригали повітря, і навіть кроки звучали гучніше, ніж вдень.

---

За годину вони дістались другої точки — великий блокпост з бетонними заслонами, спотвореними вибухами. Авів побачив на обличчях солдатів втому, але й пильність — в їхніх очах проглядалась напруга, готовність до раптовості небезпеки. Тут до них приєднався місцевий активіст — низький, худий чоловік в темному комбінезоні, з рацією на поясі. Його звали Халід. Він кивнув Авіву:

— Ласкаво просимо. Я вже отримав ваш список — і він мусить потрапити далі, до Лейли в Газу.

— Скільки контролей попереду? — запитав Авів.

— Ще два — один біля старого тунелю, де часто бувають затримки, і один — останній, перед самим входом в сектор.

— Чи є небезпечні зони, небезпека артилерійного удару?

Халід затримав подих.

— Так. Зараз декілька батарей були активні на східному секторі. Ми мусимо рухатись витягнутою шеренгою, що мінімізує небезпеку.

Вони рушили далі. Кожна секунда здавалася вагомішою: кожен крок — випробуванням. Через окуляри він бачив — нічне небо, неначе розплющене зорями, але далекі вибухи підсвічували обриси будівель. Вони пробігали повз напівзруйновані споруди, піщані барикади, стіни, в яких видно було кулями пробиті отвори.

На одному з проміжних пунктів Авів зупинився, витяг планшет:

— Халід, подивись: це список із шести імен, ті, що ми виявили кілька днів тому.

Халід кивнув, порівнюючи з власним списком:

— Так, це ті самі. Але є ще — декілька прізвищ із інших даних. Це може бути ризиком — бо це не підтверджені і не перевірені дані.

— Ми візьмемо лише тих, що підтверджені базою міжнародного агентства, — відповів Авів. — І мусимо зробити все, щоб Лейла отримала їх перед світанком — саме тоді, коли вона планує вивезти медичний вантаж далі на південь.

---

Коли вони підійшли до останнього поста, там були побудовані важчі укріплення: бетонні блоки, кулеметні гнізда, солдати в касках і з раціями. Авів відчув, як напруга в грудях стискається. Вони принесли список, показали всі підтвердження. Один із солдатів попросив підтвердити контакт з Лейлою, яку він знав за прізвищем і в обличчя. Авів сказав ім’я, одне з тих, що Рейна передала владі раніше, і вказав, що вона лікарка, яку чекає гуманітарна допомога.

Солдат прикусив губу, подивився в планшет, запитав:

— Гаразд. Але чи можеш ти пройти сам далі? Ми можемо провести лише частину шляху.

Авів кивнув:

— Так. Я знаю маршрут. І контакти.

— Будь обережний, — почув у відповідь.

Коли вони залишились сам на сам, Авів з Халідом обійнялися  коротком вітальном жестом — без зайвих слів. Потім Халід повернувся, відступив в темряву блоку, де повинен був зачекати зворотний зв’язок.

Авів рушив далі — сам, з копією списку, з вибухами, які вибухали далеко попереду. Дорога нагадувала тунель для тіні, що веде крізь справжнє пекло. Він ішов, лякався від шуму своїх власних кроків, слухав, чи немає небезпечного руху поруч. Напруга була такою гострою, тому що він знав: один неправильний крок — і все може закінчитися для нього тут і зараз.