Розділ 30. Кордони тиші і кроки в темряві

Ніч була густою — не просто темна, а така, що здавалося, наче вдягла на себе непроникний плащ мовчання. У повітрі ще тримався холод тління останніх обстрілів, де вогкі ширми піску здіймали пил на перетині вітрів. Авів Ісраелі, склавши пальто, ступив на дорогу. Перед ним — шлях, освітлений лише слабким ліхтарним сяйвом, що пробивалось крізь хмари; позаду — тіні Тель-Авіву, зі всіма її плакатами, тиском очікування, сльозами і мовчазними поглядами.

Він не бачив і не чув повітряної тривоги — вся вона вже мовою нічних сирен відлунювалась в пам’яті людей. Але — попереду лежала нова загроза, і він відчував її, ніби холод, що обпікає шкіру.

Авів сів в 7 таксі, простягнув водію папірець з адресою на південному кордоні, до контрольного пункту, де мав зустріти активіста, який може допомогти йому пройти далі. Він знав, що на шляху можуть бути блокпости, військові патрулі, випадкові обстріли. Але всередині в нього вже формувалося інше — обов’язок, який важче було нести, ніж страх. Але в цьому і була його сутність порядної людини.

Коли машина рушила, він тихо відкрив планшет — перечитав списки, ті ж імена, що передав Рейна, і ще раз перевірив маршрути. Зліва мигнули кордони між містами, зони безпеки, блокрайони — усе це на карті виглядало як лабіринт з осяяними червоними точками. Він зробив глибокий вдих — і коли таксі увірвалося у нічний рух, особливо ближче до півдня, вулиці зникаючи, вони лишалися за вікнами салону освітленні променями фар.

---

Коли таксі затихло зупинившись на майданчику біля першого блокпоста, Авів вийшов і підійшов до невеликої групи солдатів у бронежилетах. У фонариках їхніх касок промайнули обличчя, строгі, втомлені. Водій після перевірки, швидко рушив геть — він попередив, щоб Авів ішов сам, не чекаючи зайвого шуму. Тому що я зробив свою роботу і привіз куди зміг, тобто до цього поста, а далі вже небезпечно. Але Авів умовив таксиста їхати далі.

— Я — Авів Ісраелі, — сказав він суворим, але спокійним голосом. — Я маю дозвіл їхати далі, через точку Аль-Ба’ір, зустріти контакт.

— Дозвіл покажи, — холодно відповів один із солдатів на блокпосту.

Авів простягнув електронне підтвердження, що прийшло кілька годин тому від військового штабу за посередництвом Рейни та її зв’язків. Серце защимило: якщо дозволу не буде, рух заблокується — і його план зруйнується на першому ж кроці.

— Добре, — відповів офіцер, дивлячись у планшет. — Але рухаєшся за командою супроводу. І не виходь з коридору, бо це життєво небезпечно.

Авів схилив голову, погодився — і почався рух. Група з чотирьох військових повела його далі — по вузькому шляху, коридору, що ніби випав із карти — крізь розбиті поля, пошкоджені огорожі, під уламками дротів. Темрява навколо була такою, що слова здригали повітря, і навіть кроки звучали гучніше, ніж вдень.

---

За годину вони дістались другої точки — великий блокпост з бетонними заслонами, спотвореними обвалами. Авів побачив на обличчях солдатів втому, але й пильність — в їхніх очах проглядалась напруга, готовність до раптовості небезпеки. Тут до них приєднався місцевий активіст — низький, худий чоловік у темному комбінезоні, з рацією на поясі. Його звали Халід. Він кивнув Авіву:

— Ласкаво просимо. Я вже отримав ваш список — і він мусить потрапити далі, до Лейли в Газі.

— Скільки контролей попереду? — запитав Авів.

— Ще два — один біля старого тунелю, де часто бувають затримки, і один — останній, перед самим входом у сектор.

— Чи є небезпечні зони артилерійного удару?

Халід затримав подих.

— Так. Зараз декілька батарей були активні на східному секторі. Ми мусимо рухатись лінією, що мінімізує контакт.

Вони рушили далі. Кожна секунда здавалася вагомішою: кожен крок — випробуванням. Через окуляри — нічне небо, розплющене зорями, але далекі вибухи підсвічували обриси будівель. Вони пробігали повз напівзруйновані споруди, піщані барикади, стіни, в яких видно було кулями пробиті отвори.

На одному з проміжних пунктів Авів зупинився, витяг планшет:

— Халід, подивись: це список із шести імен, ті, що ми виявили кілька днів тому.

Халід кивнув, порівнюючи з власним списком:

— Так, це ті самі. Але є іще — декілька прізвищ із інших даних. Це може бути ризиком — бо це не підтверджені і не перевірені дані.

— Ми візьмемо лише ті, що підтверджені базою міжнародного агентства, — відповів Авів. — І мусимо зробити все, щоб Лейла отримала їх перед світанком — саме тоді, коли вона планує вивезти медичний вантаж далі на південь.

---

Коли вони підійшли до останнього поста, там стояли важчі укріплення: бетонні блоки, кулеметні гнізда, солдати з касками й раціями. Авів відчув, як напруга в грудях стискається. Вони принесли список, показали усі підтвердження. Один із солдатів попросив підтвердити контакт з Лейлою, яку він знав за прізвищем. Авів сказав ім’я, одне з тих, що Рейна передала владі раніше, і вказав, що вона лікарка, яку чекає гуманітарна допомога.

Солдат прикусив губу, подивився на планшет, запитав:

— Гаразд. Але чи можеш ти пройти сам далі? Ми можемо провести лише частину шляху.

Авів кивнув:

— Так. Я знаю маршрут. І контакти.

— Будь обережний, — почув у відповідь.

Коли вони залишились сам на сам, Авів з Халідом обійнялися в короткому вітальному жесті — без зайвих слів. Потім Халід повернувся, відступив у темряву блоку, де повинен був зачекати зворотний зв’язок.

Авів рушив далі — сам, з копією списку, з вибухами вже далеко позаду. Дорога нагадувала тунель тіні, що веде крізь справжнє пекло. Він ішов, лякався від шуму своїх власних кроків, слухав, чи немає руху поруч. Напруга була такою гострою, що він знав: один неправильний крок — і все може закінчитися тут і зараз.

І ось, коли він вже ступив за останній рубіж — темна щілина у стіні сектора — він побачив постать: вона підняла руку, жестом запрошуючи. Світло ліхтарика коротко освітило силует — жінка, в білому халаті, з темним шарфом. Це була Лейла. Авів упізнав очі — ті самі, що бачив на фото в офісі Рейни. Вона зупинилася, їхні погляди зустрілись.