Розділ 29. Вулиці Тель-Авіву і тіні над Газою

Сіра сутінкова імла вже опускалася над Тель-Авівом, коли Авів Ісраелі виходив зі свого скромного помешкання у районі Неве-Цедек. Він працював викладачем філософії в одному з університетів міста, але зараз його думки не про філософію, не про студенство — переносилися до пекельної реальності, що розгорнулась на півдні країни.

Авів зупинився біля кафе, де ще були люди — студенти, журналісти, дрібні офіційні зустрічі. Його мобільний вібрував кілька разів — повідомлення від друзів, що досі лишаються у зонах конфлікту, прохання привезти медикаменти чи рятівну інформацію. Він глибоко зітхнув і продовжив йти вулицями, спостерігаючи аншлаг із політичними плакатами, графіті з гаслами «Bring Them Home» і «Deal Now», фотографії полонених — обличчя, яких країна не змогла забути.

1. В тіні мирного фасаду

За кілька кварталів від центру, в офісі неурядової організації «Справедливість для заручників», сиділа Рейна Сурай, приблизно сорокарічна жінка з глибокими карими очима. Вона координувала листування між сім’ями полонених і переговірниками з Каїру. Вона саме отримала новий пакет даних — імена, які раніше не були в списках, — тих, хто, можливо, ще залишаються живими.

До неї зайшов молодий агент із служби безпеки — на ім’я Амір Газзі — у пом'ятому костюмі, з натяком на втому в тремтячих рухах.

— Рейна, ми щойно дізналися, що в новому варіанті угоди, який передали через посередників, є пункт про обмін — шестеро з тих, кого раніше вважали мертвими, тепер мають статус «невідома доля».

— Це чудово, — тихо промовила вона, але в голосі відчувалася напруга. — Але ми мусимо перевірити надійність цієї інформації — шахраї чи провокації трапляються часто.

Вона піднялася і провела Авіру до планшета: на екрані — супутникові фото сектору Гази, зона, де інтенсивні бої тривають і зараз. Випадки пересування колон в якийсь інший день — але вогню все одно не меншає.

— Ми маємо доправити ці імена, щоб сім'ї знали до вечора, — сказала вона. — Інакше завтра влада скаже, що нічого нового немає.

2. На лінії фронту

За кілька сотень кілометрів на півдні, в Газі, група місцевих активістів — серед них юна лікарка Лейла Абдель — намагалися переправити медичний вантаж крізь блокпост. Її серце билося швидко, коли вона передавала пакунки дітям в напівзруйнованих приміщеннях, де не було світла і де звучали вибухи десь поруч.

Лейла знала, що кожна поїздка — це вірогідність не дістатися, вірогідність бути обстріляними чи затриманими. Але вона також знала, що лікарі й діти не можуть чекати. В своїй  кишені вона тримала лист від родин, які засудили вій­ну, але не знали — чи їх син серед полонених, чи вже загинув.

Вона згадувала повідомлення з ізраїльської мережі: активісти «флотилії» намагалися прорвати морську блокаду, і багато з них було затримано. 

Коли надвечір Лейла побачила спалах на горизонті — червоний відблиск вогню за лінією обстрілів — вона знала: час повертатися назад.

3. Вечірня зустріч

У темному офісі, де світло йшло лише від екранів комп’ютерів, Авів зустрівся з Рейною та Аміром. Навколо лежали папери, флешки, роздруківки — карта Ізраїлю, карта сектора Гази, мітки з прізвищами заручників.

— Я зробив перевірку — — сказав Авів, показуючи на екран — «база даних» міжнародного агентства збігається з нашими шістьома іменами заручників, але в деяких випадках без дати, лише кодові назви.

— Це типова процедура — відповіла Рейна. — Але якщо ми зараз передамо цю інформацію уряду — це буде публічним. Усі сім’ї почнуть тиснути, політики — виступати. Ми маємо надіію, що влада під тиском змінить пункт обміну на краще.

Амір підняв брову:

— Є ще одна проблема: на півночі кордону, в зоні конфлікту з Хезболлою в Лівані — їхня артилерія час від часу вистрілює — і армія концентрує підрозділи на північному фронті. 

— Тобто — каже Авів — уряд може відкласти переговори, вимагаючи, щоб бойові дії в Газі тривали до «стабілізації» фронтів на півночі.

— Ми мусимо діяти сьогодні — сказала Рейна рішуче. — Я надішлю це родинам, дам їм пояснення, щоб розвіяти страхи. Попередимо: якщо завтра з’являться нові вимоги — це може бути провокація з боку екстремістів. Вони сиділи мовчки кілька хвилин, обдумуючи наступний крок. За вікном чути було звук сирени — попередження про повітряну тривогу. Авів піднявся, підійшов до вікна і побачив як люди на вулиці тікають в безпечні укриття, стурбовані кроки, фарба плакатів в сутінках.

— Ситуація міняється щосекунди, — тихо вимовив Авів.

— І ми мусимо реагувати на це, — відповіла Рейна.

4. Перед світанком 

Опівночі Авів залишив офіс, несучи копію списку в кишені — оцифровану та паперову. Вулиці Тель-Авіву були майже порожні — лише кілька патрульних машин ближче до урядового кварталу. Він бачив стурбованих людей, що пішки йшли до своїх домівок, поглядаючи на дисплеї телефонів — чи є новини про звільнення полонених.

На великому екрані в місті транслювали інтерв’ю з прем’єр-міністром — він виступав із гучною заявою, що Ізраїль «не погодиться на умови, що підірвуть безпеку». Авів слухав ці слова у віддаленні — але пам’ятав обличчя Рейни, обличчя родин, що продовжують чекати звільнення полонених.

Коли Авів повертався додому, він натрапив на групу протестувальників, які стояли на перехресті, тримаючи портрети полонених. Вони співали, говорили гучно — серед них були родичі полонених, студенти, люди, що просто не могли мовчати. Авів підійшов, і почув голос однієї жінки:

— «Ми не дамо їм знищити наших дітей!» — проскандувала вона.

— Хай буде так, — подумав Авів, але відчував, як в грудях затверджується прийняте рішення.

І тоді, в тій хвилині, він прийняв рішення: наступного ранку він поїде на південь — спробує пройти крізь блокпости, налагодити контакти, розвідати ситуацію на місці. Хоча небезпека буде велика — але думка, що він не може стояти осторонь, була для нього актуальна і вимагала дії..