Розділ 25. Непросте викриття Олексія

Коли Олександр занурився в думки Олексія, він відчув майже фізичний біль. Все, що він побачив, нагадувало неначе тіло, уражене раком на останній стадії. Не просто одна злочинна клітина — а ціла система, яка живила себе грошима, страхом і байдужістю.

Він бачив, як Олексій сидить в своєму просторому офісі в Рівному, попиває каву й спокійно розмовляє по телефону з мером міста. Потім — зустріч із його заступниками, далі — з депутатом обласної ради, і навіть із представником військової адміністрації. Кожен із них — ніби дрібна ланка у великому механізмі. Але разом вони створювали монстра під назвою система.

Злочинна імперія Олексія розрослася до дистрофічних масштабів. Під його «дахом» працювали склади, автосервіси, брокери, митники, оцінювачі, навіть кілька юристів, що спеціалізувалися на «легалізації» документів.

І найстрашніше — не всі знали, що вони частина схеми. Хтось купував джипи для власних потреб, бо ціна була «смішна». Хтось просто не запитував, звідки машина — головне, щоб швидко і вигідно.

Виходило, що одна людина зуміла побудувати систему, де винні й невинні переплелися настільки, що розділити їх міг лише той, хто бачив глибше, ніж документи і слова.

Олександр розумів: це не просто злодійство. Це паразитування на крові тих, хто гине за Україну. Це метастази, що проникли в тіло держави.

— Господи, — прошепотів він, — якщо ти дав мені цей дар, значить, я повинен ним користуватись до кінця.

І він прийняв рішення — як лікар перед складною операцією: діяти в два етапи.

Перша операція: видалення злочинця

Спершу треба було нейтралізувати сам осередок зараження — Олексія. Але зробити це було не так просто. Бо за ним стояли впливові люди. Він мав друзів у місцевій владі, в бізнесі, в поліції. Деякі навіть не усвідомлювали, що прикривають злочин.

Олександр вирішив не діяти самотужки. Він знову звернувся думками до президента України — Олександра Володимировича Початкового.

Це було не просто спілкування. Це була тиха, але відчутна зустріч двох свідомостей. Двох Олександрів — різних за долею, але об’єднаних метою.

— Пане Президенте, — промовив він подумки, — ми маємо справу не з одним шахраєм. Це система. Я бачу, як далеко простяглися її корені. Якщо не вирізати зараз — потім буде пізно.

Президент довго мовчав. В його думках відчувалася вага відповідальності. Але після кількох хвилин напруженої тиші він відповів:

— Я зрозумів. Я даю вам повноваження діяти. Повну підтримку від усіх силових структур. Хай навіть самі випробувані приїдуть, аби тільки, щоб не було кумівства. Цю справу треба провести чисто й рішуче.

І вже через кілька днів в Рівне прибули представники Генпрокуратури, СБУ та НАБУ. Високопосадовці, яких ніхто не попереджав заздалегідь були дуже налякані, тому що вони прибули з Києва мовчки, без камер, без прес-релізів.

Олександр координував дії дистанційно, спираючись на свої бачення. Його підказки приводили оперативників точно туди, де ховались документи, флешки, переписки, приховані склади.

Коли правоохоронці увірвалися до офісу Олексія, той спочатку навіть не зрозумів, що відбувається. Він звик до того, що все «під контролем». Але цього разу контроль належав не йому.

— Ви заарештовані, — сказав офіцер СБУ. — Стаття 111. Державна зрада.

Олексій спробував сміятися, виправдовувався, називав це «провокацією». Але на стіл лягли роздруківки листувань, банківські виписки, фото машин, які він продавав — армії, волонтерам і які приватним особам. І це була велика різниця по якості, а ціна майже однаково велика.

Його усмішка зникла.

Він зрозумів — цього разу «домовитись» не вийде. Бо тут була сила, яку не купиш — Божа правда, підкріплена фактами.

Друга операція: очищення поля

Та Олександр не зупинився на цьому. Він знав: просто посадити злочинця — замало. Треба прибрати наслідки.

Тому він запропонував президенту другий етап — повернути всі джипи, які були придбані за злочинною схемою.

Це рішення стало безпрецедентним. Але президент погодився. Бо правда, якою б болючою вона не була, все одно мала бути відновлена. І головне це суттєво допоможе на фронті, де техніка і життєво необхідна.

До Рівного знову приїхала комісія. Власників машин — підприємців, бізнесменів, навіть кількох депутатів — викликали на офіційні розмови.

— Ви придбали техніку, що була частиною злочинної схеми, — казали їм. — Ви не під слідством, але зобов’язані повернути її державі.

Багато хто спершу обурювався. Але потім, коли побачили докази, підписи, звіти, — здавали машини добровільно. Бо розуміли: краще повернути, ніж залишитись із плямою на гачку у СБУ.

Так до армії повернулося понад сотню джипів. Їх ремонтували, фарбували, відправляли на передову.

І одного дня, через кілька тижнів, Дмитро — «Безсмертний» — отримав один із цих відновлених джипів.

Він сів за кермо, перевірив мотор і з усмішкою сказав побратиму:

— От тепер я знову готовий до дороги. Тільки цього разу — на справжньому залізному коні.

Він не знав, що цей джип колись був частиною злочинної схеми. Але тепер він став частиною очищення.

---

Ввечері Олександр стояв біля вікна. Місто спало. За вікном ледь світилося небо, а він стискав чотки й дякував Богові.

— Господи, — промовив він тихо, — дякую, що дав сили довести цю справу до кінця. Але я знаю — це тільки початок. Бо зло не зникає, воно просто міняє обличчя.

Його серце було спокійне, але свідомість вже бачила далі. Він відчував, що на обрії з’являється нова тінь. Десь за кордоном, в країнах, які ще називають себе союзниками, визріває нова схема. Більш хитра, більш замаскована.

Він розумів: час готуватись до наступного кроку. Бо світова корупція не має національності.

І він вже чув, як в глибині свідомості хтось шепоче нове ім’я. Нову адресу. Нову загрозу.