Розділ 24. Заробіток саме на крові

На передовій завжди існувала й існує одна з найважливіших проблем — доставка боєприпасів і бійців, а також вивезення поранених і мертвих. Це завдання брали на себе ті, кого всі називали смертниками. Бо як інакше назвати людей, які щодня проїжджали під ворожими дронами, під снайперськими прицілами, через мінні поля?

— Не дай Бог забаритися, — казав Дмитро, стискаючи кермо свого переобладнаного джипа.

Йому було лише двадцять два. Два роки війни позаду — і всі вони, ці два роки, на передку. Він прийшов туди добровільно, бо не міг сидіти вдома, коли друзі гинули. Його позивний був «Безсмертний». І не дарма. Кілька разів кулі пробивали метал біля його плеча, уламки розсікали дверцята, а дрони наводили міномети майже впритул і також дрони комікадзе вибухали поряд. Та щоразу він виходив живим. Тому, що це був синтез професіності і вдачі.

Кажуть, козацький рід не переводиться. Дмитро був саме з таких — характерник по духу, який умів робити все швидко, чітко й вчасно. Його джип, зварений і перебудований у тилових майстернях, вимальовував такі піруети на розбитих дорогах, що дрони просто не встигали його засікати.

Він знав: помилка рівна смерті. А помилка водія — це ще й десятки життів тих, кого він вивозить. Бо на його плечах було все: і боєприпаси, і бійці, і порятунок для поранених.

Ось він мчав під нічним небом. Фари вимкнені, лише тінь від місяця висвітлювала контури. На задньому сидінні стогнали двоє хлопців в крові. Один просив води, другий мовчав — тримався за живіт і молився пошепки. Дмитро не відповідав. Він просто тиснув на газ, вивертав кермо, робив «змійку». Бо знав: кожна хвилина вирішальна.

Його друзі жартували: «Безсмертний» всіх дронів обдурить. А він тільки посміхався. Хоч в душі розумів: скільки ще зможе виживати — не знає ніхто. Але Бог ним керував, і це сто відсотково бо це було диво, а дива без Бога не буває. Тим більше, що Дмитро зранку і ввечері ставав на коліна і читав на пам'ять 

,, Отче Наш ''. Тільки ввечері казав не хліб наш кожноденний, а сон мій грядущій. Так він перд Богом лягав спати і перед Богом прокидався і казав Богу: моє життя Бог належить Тобі.

---

А тепер перенесемося глибоко в тил. Місто Рівне. Там життя текло зовсім інакше. Кафе працювали, люди ходили на роботу, діти бігали в школу. Тут війна була ніби далеко. І саме тут жив Олексій, сорокарічний чоловік, який все своє свідоме життя займався перегоном автомобілів з-за кордону.

Війна не зруйнувала його бізнес, а навпаки — зробила ще вигіднішим. Бо тепер держава і волонтери замовляли сотні джипів для фронту. Це були машини, які на передку жили дні, а іноді й години.

Олексій отримав «спецдоручення». Держава платила йому величезні гроші. Його зарплата становила сто тисяч гривень на місяць. У нього був штат — десять чоловік, кожен із зарплатою тридцять тисяч гривень. Вони займалися доставкою, ремонтом, документами. На папері все виглядало бездоганно.

Та насправді Олексій зловживав довірою. Він знав, що машини довго не виживають на фронті. Знав, що ніхто не встигне перевірити якість і справність кожного джипа. Тому почав хитрувати.

Декілька автомобілів він переганяв якнайдешевше, майже на межі металобрухту, а решту грошей клав собі в кишеню. По документам виходило, що машини новіші, ремонтувалися краще, аніж було насправді. Фактично ж на фронт ішли «тимчасові коні», які могли заглухнути в будь-яку мить. І це не сама головна його вина, діло в тому що він приганяв не десять а двадцять джипів, десять з яких були в відмінному стані, за попередню оплату і відразу після перетину кордона зникали. Так зароблялися мільйони на крові. А ті хто повинен був його контролювати, навпаки всіляко покривали його, за немалі гроші звичайно.

— Там все одно довго не живуть, — цинічно сказав він одного разу своєму підлеглому. — А ми тут маємо заробити, поки є можливість.

Його співробітники мовчали. Хтось розумів, що це зрада, але боявся втратити роботу. Хтось виправдовувався: «Може, все одно яка різниця?». А Олексій тим часом рахував прибутки й мріяв про новий будинок за містом і в місті, коротше мав надприбутки.

Він вірив, що ніхто не дізнається. Бо ж по документам все чисто. Бо ж усі «так працюють».

---

Та він не врахував одного.

Олександр.

Той, хто мав дар бачити думки й викривати найтемніше в людях. Йому не потрібні були документи чи звіти. Він бачив глибше. І коли його свідомість торкнулася думок Олексія, він відчув холодну, липку жадібність.

Перед його очима постав образ: Олексій в своєму кабінеті, з пачкою доларів в руках. Усміхнений, задоволений, він навіть не думає про тих хлопців, які гинуть через його «половинчасті», не зовсім справні машини. Він думає лише про новий бізнес, про рахунки, про розширення.

А в цей самий час, на іншому боці країни, на передку «Безсмертний» Дмитро виїжджав на черговий рейс. Його черговий джип боровся з грязюкою і дронами, він витягував з рук смерті поранених. Його самого життя висіло на волосині, коли кілька разів джип раптом зупинявся, бо двигун або трансмісія не витримували екстремальні навантаження — а все через те, що десь у тилу Олексій вирішив заробити ще кілька тисяч доларів.

Це було не просто шахрайство. Це був заробіток на крові.

Олександр сидів в темряві своєї кімнати, стискаючи чотки. Його погляд застиг. Він знав: це — ракова пухлина. Її треба видаляти. Як хірург, він не мав права залишати навіть крихту від тієї пухлини. Бо інакше вона розростеться.

— Господи, — прошепотів він, — покажи мені, як правильно діяти. Бо це не просто одна людина, це — система. І якщо їх не зупинити, вона пожере ще десятки життів.

Він відчував, що боротьба тільки починається. На передовій «Безсмертний» щодня кидав виклик смерті. А в тилу Олексій, прикриваючись паперами й печатками, кидав виклик самій совісті і цим убивав людей.