Розділ 22. Суд тіней і світла

Слідство проти Владислава тривало довго, але тепер воно підійшло до тієї точки, коли відступати Олександру не було куди. Це було не просто кримінальне провадження — це була битва за саму душу держави.

Без порад і підтримки Олександра слідство давно б загрузло в болоті фальсифікацій, втрачених документів, безкінечних відводів суддів і нескінченних маніпуляцій адвокатів. Бо Владислав був не просто людиною з тіней — він був тінню самої системи, яка навчилася прикривати сама себе.

І все ж — факти, які збирав Олександр, падали на стіл слідчих і прокурорів один за одним, немов каміння в фундамент. Ніхто не міг пояснити, як саме він їх знаходив, але кожен розумів: без нього ця справа ніколи не дійшла б до суду.

Замах і намагання дискредитації 

Коли автоматна черга прошила повітря там, де секунду тому стояв Олександр, всі зрозуміли — ворог не збирається відступати. Це вже був другий випадок, коли винахід єдинаків врятував йому життя. Часом навіть сам Олександр дивувався, як поєднується божественний дар передбачення і наукова точність планети Орієнти. Але він приймав це як факт: Бог діє так, як вважає за потрібне і найкраще,, як має бути і Олександр добре розумів це.

Одразу після замаху розпочалася нова кампанія дискредитації Олександра. Газети і телеканали поширювали версію, що «свідок Олександр» — не інакше, як фанатик і шарлатан, який вводить в оману правоохоронців своїми «видіннями». Псевдоексперти на ток-шоу твердили, що ніяких серйозних доказів у слідства немає, а все побудовано на «віруваннях однієї людини».

Але коли на світло виходили справжні документи, фінансові проводки, перехоплені листування, записи переговорів, підписані угоди й навіть таємні накази — кожен, хто бачив це, змушений був це розуміти, як факт.

— Факти говорять самі за себе, — казав прокурор на одному із засідань. — А Олександр лише допоміг нам відшукати те, що намагалися ретельно приховати.

Суд

Зала суду була переповнена. Журналісти, дипломати, представники міжнародних організацій, волонтери, військові — всі чекали початку.

На лаві підсудних сидів Владислав. Його обличчя залишалося спокійним, навіть зневажливим. Він усміхався, ніби знав: цей спектакль закінчиться так, як закінчувалися десятки подібних інших. Адвокати поруч із ним перегортали томи справи, знаходили кожну шпаринку в законі, готувалися відбивати удари.

Але цього разу все було інакше.

До справи долучили навіть двох кілерів, які колись мали вбити Олександра. Тепер вони сиділи в статусі свідків, розповідали про замовлення, про оплату, про схеми. Вони визнавали, що стріляли, але наче «не влучили», бо така була домовленість: залякати, а не вбити. Та не лише їхні зізнання ламали всю захисну лінію.

Прокурор викладав доказ за доказом. Гроші, які мали піти на фортифікації, осідали на рахунках компаній, пов’язаних із Владиславом. Переговори, де він передавав ворогу деталі військових операцій. Фальшиві документи, що відкривали йому доступ до кабінетів високопосадовців.

А потім — головний удар: було знайдено двоюрідних родичів справжнього Владислава Глушка. Виявилося, що обвинувачений — не той, за кого себе видавав. Його справжнє ім’я — Владислав Косиновський. А за документами він був напряму пов’язаний із колишнім заступником мера Донецька, який відкрито співпрацював із ворогом.

У залі здійнявся шум. Люди вставали, кричали, вимагали покарання.

— Зрадник! — лунало з різних боків. — На довічне його!

Падіння системи

Але найсильніше враження справило інше: зв’язки Владислава із близьким колом президента. Це були люди, які користувалися його довірою, радили, організовували зустрічі. І все, що ще тільки планувалося на Банковій, уже наступного дня було відомо в Москві.

Це пояснювало зірвані контрнаступи, невдалі операції, мільярди доларів допомоги, які згорали у вогні війни без результату.

Суд розглядав не лише окрему справу однієї людини. Він розглядав саму систему, яка дозволила зраді пустити коріння так глибоко.

Разом із Владиславом під слідство потрапили ще кілька високопосадовців. Хтось із них уже втік за кордон. Хтось сидів поруч, на лаві підсудних. Вироки ще чекали їх попереду, але всі розуміли: це лише початок великого очищення.

Перспектива

Олександр сидів у задніх рядах зали й мовчки спостерігав. Він не шукав слави. Йому не потрібні були овації. Він знав: це була лише одна битва у великій війні.

Він бачив, як світло і тіні борються не лише на фронті, але й у серці держави. І він знав, що попереду буде ще важче. Бо викриття Владислава було тільки верхівкою айсберга.

— Господи, — подумки промовив він, — дай сили продовжити. Бо дорога ще довга, і ворог не зник. Він змінює обличчя, але не зникає.

Він розумів: після цього процесу його ворогів стане ще більше. І серед них будуть ті, хто сьогодні аплодував у залі, робив вигляд, що стоїть на боці правди.

Але він також знав інше: тепер Україна отримала шанс. Шанс показати, що навіть найвищі кабінети не недоторканні, якщо там оселяється зрада.

— Це лише початок, — тихо прошепотів він, виходячи із суду. — Попереду — головне очищення.

Його чекала нова битва. Битва за правду, за народ і за майбутнє.

Бо суд тіней ще не закінчився.