Розділ 21. Тіні серед влади

Олександр сидів перед іконою. Лампа, що світила в кутку, кидала слабке світло на його втомлене обличчя. Він довго мовчав, лише стискав в руках чотки й думав:

«Господи, дай мені сили. Бо тепер починається найважче». Він почав читати думки службовців які були в гілках влади.

Те, що він почув в думках Владислава, радника президента, було наче удар в серце. Зрада — не відкрита, не гучна, не вулична. Вона була тінню, яка прокрадалася в кабінети, в довіру, в саму душу держави. Владислав жив подвійним життям: зовні він був миротворцем, радником, посередником. Але всередині — шпигун, знаряддя по своєму розумінню для ворога, майстер приховування. Він був таємно, свідомий супротивник незалежності України. Його легенда була майстерною настільки, що навіть спецслужби втратили слід.

Олександр відчував: ця людина небезпечніша за кілерів, бізнесменів, які проти України і навіть за відкритих ворогів на фронті. Бо такі, як він нищили країну зсередини, підривали основу довіри, без якої народ не міг встояти.

Та перш ніж виступити проти Владислава, він мусив звернутися до найвищої точки — до президента України, Олександра Володимировича Початкового. Бо саме там, на вершині, приймалися рішення, які впливали на мільйони. Але для цього потрібні були факти.

І він зосередив свій дар саме на президенті, щоб підготуватись і взагалі з'ясувати для себе, з ким він має справу, не як з президентом а, як з людиною. Тому Олександр мусив прочитати його думки.

Думки президента розкривалися перед ним, як складна книга. Не відразу, але сторінка за сторінкою він побачив те, що рухало цим чоловіком.

Світлі його сторони.

Олександр відчув полегшення: президент не був зрадником. Це було головне. Бо якби й тут виявилась зрада, тоді важко було б повірити в щось порядне в цій країні. Але він мусив шукати, така була його доля.

— Він хоче, щоб Україна була, — промовив подумки Олександр про президента.

Президент приборкав в собі страх і не втік в перші дні війни. Він залишився, коли інші шукали шляхи і знаходили, їх щоб утекти за кордон. І в цей час він взяв на себе смертельний тягар, організував захист, пережив замахи. Він говорив із лідерами світу, просив і вимагав зброї, гуманітарної допомоги, підтримки.

Це була правда. Це була його сила. І в цьому була його правда і порядність. Він це вже зробив і в нього це ніхто не забере,  як би не бажав.

Тіньові сторони

Але разом із тим в думках президента жили речі, які пекли Олександра, як розпечене залізо.

— Господи, невже і тут?.. — стискав він чотки.

1. Кумівство. Президент призначав керівників не за здібностями, а за принципом «кум, брат, сват».

2. Минулі заслуги він цінував більше ніж теперішню професійність людини. Те, що та колись зробила для нього було для нього важливіше, ніж поофесійність і праведність людини взагалі. І це було дуже погано. 

3. Розкрадання. Олександр бачив, як величезні кошти міжнародної допомоги йшли в кишені посередників, чиновників. І президент це, зі страху, втрати влади дозволяв. Таким чином він неначе купляв собі прибічників таким мізерним засобом.

4. Фортифікації. Кошти списувалися, а хлопці з лопатами копали окопи власними руками, рятуючи своє життя без підтримки держави. І знову куплялася підтримка партій і угрупувань в країні. Винні покривались, в крайньому випадку звільнялись, але по справжньому не отримували покарання.

5. Зрадники поруч. Найгірше — він не викорінював зрадників зі свого оточення, навіть коли відчував підозри. Це була політика а не моє бажання, так заспокоював він себе. Але і це назавжди залишиться з ним і за ним. І він вже ніколи і нікуди від цього не подінеться.

Олександр відчував, як його серце розривається. Це був крик душі.

— Господи, він не зрадник, але слабкий у найважливішому. Як виправити? Як врятувати?

Його молитва і порада

Олександр підвівся й став перед іконою, наче перед самим Господом. І почав говорити, ніби це його особисте звернення до  пезедента України Олександра Володимировича Початкового перед Богом:

— Ти мусиш очистити своє оточення від кумів і наближених по дружбі. Бо держава — це не сімейна справа. Це кров і життя мільйонів.

— Ти мусиш призначати тих, хто вміє, а не тих, хто колись врятував тебе. Бо сьогодні потрібна не вдячність, а професійність і компетентність.

— Ти мусиш зупинити розкрадання допомоги. Бо кожна вкрадена гривня — це зруйноване укриття і загублене життя солдата. А також підрив репутації України на міжнародному рівні.

— Ти мусиш зробити фортифікації справжнім щитом, а не бутафорією. Для цього потрібні праведні фахівці, підібрані лише тобою. Бо наші воїни не картонні, вони живі, і вони заслуговують на захист.

— Ти мусиш викорінити зрадників навіть в близькому колі. Бо один зрадник біля тебе небезпечніший за тисячу ворогів на фронті.

Ці слова Олександр вимовляв не голосом, а серцем. Це був його крик душі, його молитва і його наказ одночасно. Бо він знав: якщо президент цього не зробить, тоді система зради переможе навіть найсильнішу армію.

Владислав — тінь, яку треба викрити

Та поруч із цими проблемами він знав, що є інше: справжня отрута яка вже проникла у владу. Ім’я їй — Владислав.

Олександр бачив, як цей чоловік поступово  створював кола впливу. Як він просував своїх людей, як готував політичну силу під прикриттям гасел миру. Це був троянський кінь, який міг відкрити ворогові ворота до перемоги.

— Господи, — молився Олександр, — дай мені силу довести його зраду. Щоб він отримав не тимчасове покарання, а пожиттєве ув’язнення. Бо такі, як він, не мають права знову вийти на волю.

Він розумів, що битва буде жорстокою. Бо викривати Владислава — значило кинути виклик всій системі. Але він вже був готовий. І знав, що тепер він бореться не лише від імені України. За його плечима стояла Орієнта, стояв народ-єдинаків і їхній президент Амидак, які довірили йому дар і не один, щоб він став воїном світла серед темряви. А також дар передбачення від Бога, хоча і всі інші дари від Нього, хоч і від одинаків,  бо так треба і він в це вірив безумовно.