Розділ 13 Мовчання вдячності

Іноді найглибші слова — це тиша. Особливо коли вони народжуються з вдячності. Тому, що коли вдячний і не маєш змоги сказати, то мовчки, стань навколішки і поклонись Богу. Але, якщо Бог дав талант, не мовчи, навіть напиши і це буде теж вдячність перед Богом.

Того похмурого дня Олександр, як завжди, прийшов до точки роздачі обідів, яку він і організував і частково фінансував. Холодний вітер стелився по асфальту, вологість ховала тепло навіть із рук, а люди ставали в чергу ще задовго до приїзда машини з безкоштовними обідами. Це була його щоденна служба — роздавати їжу і... слухати. Слухати життєві оповіді, з яких він обирав ту, яка дійсно торкалась його душі. Неначе Бог казав йому, ось вона, бери її і допомагай їй. І Олександр брав і допомагав і інколи і дві душі брав. І це йому Господь підказував і не інакше, бо дар він мав від Нього. Але починав він все з ,, Отче наш ''. І́ той хто до цього ставився вороже, був ворогом і для Олександра і його команди. А також для тих всіх вдячних відвідувачів.

В цих обідах були не тільки його гроші а і гроші звичайних прихожан: Баптистів і за це їм велике дякую, бо не міг про це не сказати. І це знову мова про вдячність. Дай їм Бог здоров'я, бо як немає здоров'я то багато чого, автоматично виявляється непотрібним.

Не словами. Думками.

Його комп’ютер, ноутбук в рюкзаку був увімкнений — безшумно зчитував, аналізував, сортував. Але остаточне рішення — кого обрати, щоб він міг людині допомогти, кого залишити — ухвалював лише він. За власними критеріями. Праведність, щирість, потенціал на добро. Це були ті вогники, які він шукав в людських думках. Це була мова також і про штучний інтелект який аналізує громадні об'єми документів.  А́ Олександр, був той хто приймає рішення на основі цієї великої роботи і довершує справи. І це все йому дав Господь і він цим уміло, старанно, наполегливо користувався.

Сотні приходили з порожніми руками, але з повними головами думок. Хтось думав про борги. Хтось — про хвору дитину. Хтось — про втрачений дім. Хтось — про злочин, якого досі не визнав. І лише одиниці — про Бога. І це є мої, так собі думав Олександр. Тому, що допомогати тим хто не вірить в Бога це собі шкодити, бо він зміцниться і використає цю міць проти тебе також.

Він видавав їжу механічно — рука простягала тарілку, очі дивились в очі, вухо ловило шум натовпу, а свідомість фільтрувала тисячі думок. Але іноді хтось зупиняв його увагу більше, ніж і́нші. Хтось змушував затримати подих.

Цього разу це була вона.

Жінка років сімдесяти. Тиха, охайна, в темному пальті, яке не рятувало від вітру. Її очі не просили, а дякували наперед. Її думки були короткі, але ясні:

> "Дякую, Боже, що є ще такі люди. І дякую, що встигла ще раз побачити сонце, поїсти хліба, відчути людське тепло. Можливо, вже недовго..."

Олександр раптово зупинився. Серце стислося.

Олександр відійшов від столу. Вийняв із рюкзака маленький термос. Сам заварював його зранку, для себе. Гарячий трав'яний чай із м’ятою та медом. Вперше поділився ним, саме з цією жінкою.

Сів поруч на лавку.

— Можна? — сказав просто.

Жінка кивнула. Він налив їй чай у пластиковий стаканчик, подав. Потім розламав хліб і поклав їй у долоню. Вона взяла. Мовчки. Поглянула. Усміхнулася.

І в ту саму мить всі її думки зникли. Наче Бог вимкнув потік думок. Наче душа вже сказала все, що мала сказати. Тиша стала щільною, як обійми.

Поруч стояла молода мати з дитиною. Дитина тягнулася до коробки з печивом. Мати соромилась попросити. Але Олександр вже почув її думки:

> "Хай малий хоч сьогодні поїсть трохи солодкого..." І дійсно, чому б ні, подумав Олександр.

Він непомітно підсунув їй два печива. І усміхнувся. Мати опустила очі, але щока заблищала від сльози. Вона не дякувала — просто пішла вдячна і з вірою, що Бог є і Він допомогає.

Цього дня не було гучних слів. Не було драм, сліз, історій, які перевертають свідомість. Але саме цього дня Олександр відчув, що все робить правильно. Що іноді найбільше говорить не холодний розрахунок, а вдячне серце. І що не завжди потрібен дар, щоб побачити душу. Спочатку він думав, що його душа повинна показати себе, через добрі думки,  але ні, добрі наміри і це головне для Бога.

Іноді — достатньо поділитись хлібом. І помовчати поруч і стане все зрозуміло. А поділитись ти в змозі тим, що дав Бог. А от наміри ти повинен мати і ніхто тобі не дда́сть.