Розділ 12 Повернення хати, прощення гріхів

Що таке дім? Батьківська хата?

Це не просто дах над головою. Не просто кімнати, речі чи меблі. Такий дім — це місце, де тебе чекають. Місце, яке формує твою душу. Місце, де ти був, є і, якщо пощастить, ще будеш. Але не всі це цінять і поважають, дехто зовсім не приділяє цьому увагу. Олександр був одним з тих, для кого це було неважливо 

Олександр зрозумів це не одразу. В юності він був переконаний, що головне — свобода. Що коріння заважає взлетіти  і́  летіти. Він був із тих, хто легко йшов з дому і не озирався назад. Хоч в його випадку “дім” — це був лише блідий відбиток справжнього значення цього слова. Без матері, і без батька — він рано навчився жити сам: батько втік ще до його народження, мати здала його в дитбудинок. А тому й не надто цінував те, чого ніколи не мав по-справжньому. Це тому, що так склалося життя, і тому по іншому сформувався його характер і він про це шкодував пізніше, але багато чого змінити неможливо.

Він колись продав батьківську хату — ту, що мала б бути пам’яттю, спадком, без дозволу родичів. Продаж був законним, але нечесним. Тоді він виправдовував себе логікою: хата стояла пусткою, а йому треба було вирватися, заробити, вижити. Проте згодом, коли отримав дар від Бога, коли став читати душі — зрозумів. Те, що він зробив, залишило рану. Не на папері —а в серцях. Особливо в серці його старшої сестри, яка після того не захотіла з ним навіть розмовляти. Хоч на папері все виглядало законно.

І хоча з роками він зробив багато доброго, відновлював справедливість іншим — тінь старої провини все одно нікуди не зникала. Бо Бог не дозволяв йому забути. Відчуття сорому приходило з кожною історією, де хтось втрачав дім. Тому що навіть Бог, хоч і пробачає але не залишає без покарання.( Вихід 34:6 І пройшов Гос­подь перед лицем його і проголосив: Господь, Господь, Бог чоловіколюбний і милосердий, довготерпеливий і многомилостивий і істинний, 7 що зберігає [правду і подає] милість у тисячі родів, Який прощає провину і злочин і гріх, але не залишає без покарання, Який карає провину ­бать­ків у дітях і в дітях дітей до треть­ого і четвертого роду. Тому все, що ти зробив, може і отримаєш за це пробачення, але за все відповіси, ще в цьому житті.

Одного дня в його думковомій павутинні з’явилася ще одна нитка — жіночі думки, наповнені болем, образою, але й вірою. Це була Марія, вдова з двома малими дітьми. Її сусід, спритний і впливовий, шляхом махінацій забрав у неї хату — документи, маніпуляції, підставні свідки. Жінка не мала грошей на адвоката, не мала родини, яка б за неї заступилася. Але мала головне — праведне серце. І саме це помітив Олександр.

Він не шукав її. Її біль сам знайшов його.

За кілька годин перед його очима вже були схеми: зв’язки сусіда, нотаріуса, судді. Він бачив, хто мовчки отримав гроші, хто закрив очі на правду, хто підписався під брехнею. Але головне — він побачив інше: Марія не тримала зла. Вона молилась. Не про помсту — про захист для дітей і справедливість взагалі. Її серце було чисте.

Олександр знав: саме таким людям він мав допомагати. Не мстити, не карати — визволяти. В цьому була сутність його дару.

Він діяв тихо. За кілька днів через своїх знайомих юристів і один телефонний дзвінок до журналіста — справа вийшла на поверхню. Докази відвертих фальсифікацій — в мережі, це було широко освітлено, адвокат зголосився працювати безкоштовно, суддя раптово взяв самовідвід. Під тиском суспільства й фактів хату повернули вдові.

Марія плакала, тримаючи ключі в руках. Вона не знала, хто їй допоміг. Але знала головне — Бог не залишив її.

Олександр сидів в кафе, спостерігаючи за нею через вікно кав’ярні. Він не хотів подяки. Його дар — таємниця. Він допомагав тільки тим, кого вибирав сам. І тільки тоді, коли був впевнений:  що це не змарнована справа в моральному сенсі цього. Тобто він зробив те, що мав зробити. Оберав він, але Господь надавав можливості.

Він повернувся додому і вперше за багато років подзвонив сестрі. Вона взяла слухавку мовчки. Він не шукав виправдань. Просто сказав:

— Я зробив помилку. Але купив нову хату. Кращю, ніж була. І вона твоя, якщо захочеш.

Було довге мовчання. Потім — ковток повітря, і тихе:

— Дякую.

Олександр завершив розмову з легкістю, якої не відчував давно. Той вузол в душі, що роками стискав серце, нарешті розв'язався.

В кімнаті загудів комп’ютер. Нові думки, нові сигнали. Павутиння ніколи не зупиняється. Але сьогодні воно було світліше. Чистіше.

Бо ще одна душа була врятована.

І ще один гріх — прощений.  І це відбулося закономірно і логічно.