ПРОЛОГ

Олександр сидів за столом,біля вікна невеликого свого будинка, майже в центрі міста. Осінній вітер ганяв пожовкле листя по подвір’ю, і його шелест був схожий на шепіт невидимих голосів. Він був не самотній, жінка і діти були у нього і любили його, але йому здавалося, що світ давно поставив на ньому хрест. Та найстрашніше було те — що й він сам поставив на собі хрест раніше за інших. Тому що останнім часом все пішло дуже погано.

У нього раніше було все: родина, повага, статки. Він будував бізнес, підписував угоди, хитро обходив закони. Гроші сипалися в кишеню і їх було багато, але разом з грошима приходили, як водиться і гріхи. Він продавав, купував, обманював, позбавляв інших останнього. Навіть рідну хату дружини він колись віддав під заставу, а потім і зовсім продав, не думаючи ні про батьківську пам'ять дружини, ні про рідних дітей, які могли лишитися без даху над головою. Тоді він вважав, що це дрібниці. «Успіх — понад усе», — переконував він себе. Головне сьогоденний успіх, ім'я, щоб тебе поважали і боялись.

Але успіх виявився ілюзією. Друзі розбіглися, гроші вислизнули, як вода крізь пальці. Залишилися тільки тягар злочинів і зіпсоване здоров’я. Коли прийшов перший удар — інсульт, він думав, що це кінець. Лежачи на лікарняному ліжку, паралізований і зламаний, він вперше за багато років підняв очі до неба і заговорив з Тим, кого давно забув.

Його молитва була не гучною, не пафосною. Вона була тихою, як зітхання:

— Боже… Якщо Ти ще чуєш мене грішника, пробач. Я більше не маю сил. Я нікчема, я все втратив. Та якщо Ти ще маєш бажання виявити до мене милість — врятуй мене. Хочаб для того, щоб виправити те, що ще можливо виправити, з того, що я вчинив недоброго.

І тоді сталося диво. Не таке, яке змінює весь світ на очах, а тихе, внутрішнє. Він відчув, що Його почули. Бог не відвернувся. Бог пробачив його, хоч і не залишив без покарання, як написано. Так не залишив без покарання. Спершу був інсульт, потім — хвороба Паркінсона, яка щодня нагадувала йому про крихкість життя. Здавалося б, яке це прощення? Але він зрозумів: залишитися живим — вже милість з боку Господа. А покарання — то шлях очищення.

І разом і з цим випробуванням прийшло щось неймовірне. Дар.

Олександр почав чути те, чого інші навіть не уявляли. Спершу — дрібниці: відчуття, що хтось із сусідів завтра посвариться, чи передчуття чиїхось дрібних нещасть. Потім — більше: він міг заглянути в людську душу, розпізнати справжні наміри, побачити брехню, що ховалася за усмішкою. Тобто він читав думки, а не те що людина каже те що вона обдумала, як слід.

Він зрозумів, що Бог дав йому над можливість. І цю над можливість треба було використати лише для добра. Бо інакше йому буде ще гірше ніж було, так він собі це уявляв.

Олександр почав розважливо, із малого. Він повернув рідну хату, яку колись бездумно продав, — віддав її родичам, тобто дружині і вже дорослим дітям, ніби виправляючи найбільший свій злочин. Але це було не відразу і набагато пізніше. Почав він з того, що допоміг вдові і  не одній, яких обдурили шахраї. Пізніше — захищав безхатьків, що залишилися без документів і були на межі загибелі. Він ніби шукав тих, кого система викинула за борт, і повертав їм життєвий шанс.

Йому допомагали баптисти, євангелісти, прості віруючі, які бачили: цей чоловік справді змінився. Вони приносили продукти, гроші, одяг. І так народилася ідея — безкоштовні обіди для нужденних. Спочатку — для кількох десятків людей, а згодом — і для сотень.

Та Олександр не зупинився на цьому. Він зрозумів, що його дар можна поєднати з новітніми технологічними, можливостями. Він знайшов програмістів, які створили для нього программу на базі штучного інтелекта — машину, здатну аналізувати фінансові документи, угоди, бази даних, на основі розумна, який також дав Господь. Там, де інші бачили лише цифри й папери, він бачив душі, брехню і правду. Разом із ШІ він викривав шахраїв, корупціонерів, тих, хто обкрадав простих людей. Тобто він оберав і направляв, а штучний інтелект аналізував, вираховував.

Він став воїном добра, хоч тіло його слабшало з кожним днем. Його руки тремтіли, але серце ставало міцнішим. І він знав: він не сам веде цю боротьбу. За його спиною стоїть Бог, поки він творить добро.

Але кожен дар має ціну.

І кожен воїн добра рано чи пізно зустрічається з тими, хто служить злу.

Олександр ще не знав, що його найбільші випробування попереду. Що той, хто вміє читати людські душі, рано чи пізно задасть собі питання, хто йому дозволив це робити. Звісно, що Господь. Але те, що він це робив і робить без дозволу на те господарів думок, вже було неетично.

Тому він розумів, що його шлях лише починається і попереду ще багато випробувань, навчань і більш глибшого розуміння того, що він робить.