Епілог

Тиждень ми спілкуємося, як друзі, не більше. Потім батьки повертаються до України, і ми лишаємося самі. Важко, занадто важко бути настільки віддаленими один від одного, бувши так близько після скількох років розлуки.

- Будеш чай?

- Так, Маша спить ще?

- Спить, - киваю. – Владе... з Олею ти не бачився?

- Бачився, але... вона швидше відпустила тебе. Я не зміг.

- Зрозуміло, - опускаю погляд. – перед нею теж винна.

- Знаю, вона теж шукала тебе, але... усе було марно.

- Я дурна, - хмикаю.

- Трішки, - легко посміхається. – чайник закипів.

- Точно, - підмічаю та заливаю воду в чашки. – слухай, я втомилася так.

- Як, Дано?

- Ми наче чужі, а я кохаю... досі кохаю.

- Я теж кохаю.

- Сподіваюся, що колись ти зможеш пробачити.

- Я вже пробачив тобі. Знаєш, ми так багато часу втратили, - хапає мою руку та притягує до себе, посадивши на коліна. Відчула, як знову прокинулися ті дивні мурахи й сироти. – можливо, варто пропустити цей цукерково-букетний період й перейти до сімейного? – сміється від мого нерозуміння. – вийдеш за мене?

- Ти серйозно?

- Схоже, що жартую?

- Тоді, я погоджуюсь, - посміхаюся й дивлюся у його очі. Влад ніжно обіймає мене, а тоді обережно тягнеться та цілує. Буквально гарчить, насолоджуючись ніжним та невинним поцілунком. Так дивно відчути це знову, відчути, як він ніжно гладить шкіру та пестить мене.

- Мамо, тато? – чуємо Машку й дивуємось. Ні, не від того, що вона з’явилася тут. Вона назвала Влада татом. Повертаю погляд на хлопця й помічаю як він широко посміхається, а на очах видніється волога.

- Що, донечко? – запитує він дівчинку.

- Ви що, помирилися? Тепер ви разом, так?

- Разом, - киваю. – ми з татом одружимось.

- І, що, ми будемо справжнісінькою сім’єю?

- Будемо, - каже Влад та посміхається. – ходи до нас.

Місяць потому.

Я стояла перед дзеркалом у весільній сукні та фаті. Мабуть, тільки зараз я віднайшла той справжній спокій. Сімейний та справжній, без фарсу та зайвих людей, які б вставляли палиці у колеса. Зараз я по-справжньому щаслива та кохана. Поруч зі мною коханий чоловік, якого я потребувала усі п’ять років. Звісно, за це я маю дякувати мамі, бо саме вона пішла наперекір мені й привезла тоді Влада в Америку. Дала поштовх до того, аби помирилися та стали тими, ким є зараз.

- Дано, - до кімнати заходить Оля. Подруга мого дитинства та й загалом життя. Так, ми помирилися. Влад подзвонив їй по відеозв’язку та дав нам час обговорити усе. – ти така гарна. Знаєш, ти не змінилася. Така ж юна та красива.

- Ти без Евана, не вийшло?

- У нього справи у своєму королівстві, тепер він перейняв управління.

- Оу, - посміхаюсь. – то ти скоро будеш королевою.

- Типу того, - сміється. – готуюся до усіх цих манер. Виявляється, все набагато серйозніше, аніж здається.

- Зате, ти щаслива.

- Щаслива... – замріяно протягує. – як і ти. Шкода, що тоді втекла.

- Шкода, але вже нічого не повернути. Тому, лишається радіти тому, що є зараз.

- Це правда, - киває. – я щаслива за вас. Здається, нам вже час.

- Точно, час. Я жахливо хвилююся.

- Не хвилюйся, - підморгує. – він кохає тебе, понад усе на світі.

- Знаю. Ходімо, подружка нареченої.

Оля залишає мене, а я крокую слідом під ту саму весільну музику червоною доріжкою. Під аркою помічаю майбутнього чоловіка та кохання усього свого життя. Все ж радію, що попри п’ять років розлуки, ми віднайшли один одного й тепер у нас весілля, а навколо купа тих людей, які були у минулому житті. Здається, тільки тепер усе стало на свої місця. Так, як і мало бути тоді.

Ми давали присяги один одному й вже тоді точно знали, що цей шлюб дійсно на усе життя. Я дивилася у його очі й відчувала безмежне кохання та шалену радість.

- Я кохаю тебе, - каже хлопець, притискаючи до себе.

- А я тебе, - шепочу, посміхаючись.

- А я люблю вас, - сміється наша донька та підбігає, заплигуючи таткові на руки.

- Цілуй вже маму, - закочує очі й ми усі сміємось, а тоді Влад ніжно цілує мене у губи.