Глава 60

Весь день ми проводимо у парку розваг. Мама відмовляється йти з нами, бо хоче, аби побули лише втрьох. Тому ми куштуємо вату, катаємось на атракціонах та розмовляємо. Багато розмовляємо. Влад розповідає, що все ж він закінчив університет, але не той, про який мріяли. Він вступив у ВНЗ нашого міста, аби мати змогу навідуватися до мого дому, в надії хоч колись зустрітися. Здається, хлопця відпустила ситуація, яку створила я сама ж. Звісно, вона не відпустить до кінця, але частково – так.

- А ти? Як жила тут? – запитує, коли відправляємо доньку на черговий атракціон.

- Важко, - кажу правду. – не було й дня, щоб я не згадувала... нас. Тебе.

- Я теж, Дано.

- Знаю.

- А навчання, робота? Десь працюєш, чи тобі батьки допомагають? Все ж, - хлопець дивиться на Машу. – ти була вагітна, тому логічно, що було не до навчання.

- Так, ти маєш рацію, - хмикаю трохи сумно. Шкода, що пропустила навчання та взагалі той період життя. – я фактично відразу працювала. Спершу мама допомагала з грішми, а після того, як народила, найняла няню та пішла працювати фінансистом.

- Ого, - щиро дивується. – не думав, що в Америці можна без диплома на такі спеціальності.

- Можна, - посміхаюся. – важко було, але я випросила, щоб мені дали хоча б випробувальний термін. Вони не пошкодували.

- Звісно, адже ти завжди була дуже розумною.

- Ти теж.

- Мабуть, - хмикає хлопець та розглядає доньку. – знаєш, ти не змінилася, а Машка... вона так схожа на тебе. Така ж красива та вперта. Навіть шкода, що я пропустив фактично усе її дитинство й твою вагітність. Не був поруч, коли народжувала її. Не підтримував тебе, а десь далеко за океаном випивав чергову бляшанку пива й випалював цигарку. Так дивно це все. Шкода, що час назад повернути не можна, як би я хоч уявляв, що ти вагітна, я б гори звернув.

- Ти й так звертав, - шепочу. – мама розповіла. Ми тоді... коли займалися цим, у нас не було презерватива, не дивно, що завагітніла.

- Соромно перед тобою, але... що б між нами не було, я щасливий, що у нас донька. Так що, усе до кращого, як би ж ще не втратити п’ять років життя із вами.

- Усе через мене та мою впертість, пробач. Я власноруч відібрала Машу у тебе, навіть не дозволила познайомитися вам, не сказала, що чекаю на дитину. – відчула, як на очах з’являються сльози.

- Не картай себе, у якомусь сенсі я розумію тебе. Як би побачив тоді я тебе за поцілунком зі Святом, мабуть, теж вирішив, що був твоїм заспокійливим на певний час, але... але б точно не тікав.

- Пробач, Владе. Як би ти знав, як мені зараз важко через це. Я ще була малою та дурною, тому... а ще й той випадок із Святом, після нього, мені було важко повірити, що той поцілунок був випадковістю. Тим паче, ти кохав її колись.

- Не кохав, - мотає головою. – я кохав тільки тебе. Як виявилося, до тебе навіть не знав, що таке кохання.

- Як і я, - хмикаю трохи сумно.

- То ви зі Святом тепер брат та сестра?

- Теоретично – так, - киваю. – але, практично... все значно складніше, він прилітав одного разу, але так нічого й не склалося у нас. Не можу пробачити його тієї зради, думаю, що він трохи нещирий хлопець, а я таких людей не сприймаю.

- Зрозуміло...

Далі нам повертають Машу й ми продовжуємо гуляти, до самого вечору. Ми з донькою показуємо хлопцеві улюблені місця, які встигла пізнати за ці п’ять років життя. Влад, ніби зачарований розглядає усе, й здається він теж закохується у мої місця спокою. Звісно, так було завжди. Нам завжди подобалося одне і теж, ми й самі були одним цілим та ділили усе на двох, тому не дивно. Тут, бувши поруч із ним, я наче повертаюся у минуле, де ми були щасливими та закоханими. У нас було стільки планів та бажань, але все зіпсувала одна дурнувата помилка, один вечір та декілька секунд непорозуміння.
Він змінився – так. Я теж не лишилася тією Даною із минулого, але наше кохання. Здається, що воно перетерпіло час та кілометри між нами. Я бачу, як досі горять його очі при погляді на мене, знаю, що вони й горять у мене, бо відчуваю трепет тілом та сироти, які завжди виступають у його присутності.

Понад усе, я б хотіла повернути усе, що було. Забутись про цю кляту помилку й виправити минуле.

- Можна я залишусь із вами, коли твої повернуться до України?

- Звісно, - відразу киваю, ніби цього й чекала. – я не проти, Маша твоя донька, тому...

- Це не тільки задля Маші, - обережно додає. – заради нас теж, Дано. Нам необхідно надолужити усе те, що було раніше. Ми кохаємо один одного... досі.

- Ти справді гадаєш, що може щось вийти? – облизую губи та з надією запитую.

- Гадаю, що так.