Глава 58

Час минув. Цілих п’ять років минуло після випуску. Після жахливого переломного моменту, тільки так, по-іншому його не назвати. Я втратила Влада, гірше того, я втратила усіх. Буквально. Бо того ж самого дня склала валізи й втекла з міста. Так, мені допомогла мама, хоча була й не в захваті від ідеї. Але попри усе, я мала відпочити, змінити щось у своєму житті. Просто мала. Та тільки, ніякого навчання для мене не світило, бо я й справді, як виявилося, була вагітною від Ворона. Того, хто досі сидить у моєму серці.

Чи хотів він зі мною зв’язатися? Можливо, але про це я не дізнаюся, бо ще тоді змінила номер. Викреслила старе життя. Навіть Олю, чорт. У той день я казала, що ми ніколи не підведемо одна одну, і у той же день підвела її. Відчуваю себе паскудно й досі. Тепер я далеко. Далеко від усіх. Жодного разу я не була у своєму місті після того вечора, що там говорити, й в країні власне теж. Тепер моє життя відокремлене від інших, я далеко за океаном. Там, де точно не знайде ніхто, де не можна підтримувати зв’язок просто через телефон. Чи шкодувала я про це? Не знаю... можливо, мала б вислухати Влада, все ж він мав би знати, що у нього тут, за океаном, росте чудова донька, але... я не змогла вислухати й не можу, оскільки він зробив вибір. Це була Ада, завжди була Ада, для усіх. Я ж лише використана вівця у тупій мажористій грі, яка стала фактично посередником. Як би сумно не звучало, та тільки так воно і є.

- Мамусю, тобі бабуся телефонує. – маленькі ніжки тупають у мій бік. Маша простягає телефон мені до рук, а я стараюся приховати сльози, швидко їх витираючи.

- Дякую, донечко, - цілую її у щоку й забираю телефон. Камеру не вмикаю, тому що не хочу пояснювати, що зі мною. – слухаю, мамо.

- Привіт, Данко, - починає жінка. – як ви там?

- Привіт, нічого, сьогодні у мене вихідний, то ж хочу відвести Машку до парку розваг.

- Доню, - обережно каже. – а ще два квитки знайдеться?

- Тобто? – хмурю брови, не розуміючи про що вона.

- Ми приготували для тебе сюрприз й дуже скучили за онукою, - тепер починаю розуміти у чому справа й посмішка лізе на обличчя.

- То ви... ви прилетіли?

- Ага, так що чекайте, скоро будемо, - чую як посміхається. Я й сама радію, бо дуже давно вже ми не бачилися.

- Марусь, бабуся з дідусем приїхали, - весело кажу, обіймаючи доньку.

- Справді? І вони привезли тих смачних цукерок з України? – радіє Машка.

- Не знаю, можливо, - стенаю плечима та відкриваю телефон, аби взяти ще два квитки. Я й сама дуже скучила і за мамою й за дядьком Віталіком. От тільки з його сином у нас більше не склалося гарних відносин. Хоча Свят і намагався подружитися та повернути те, що між нами було, навіть прилітав разом з батьками, але... не виходить у нас. Не можу довіритися йому, та й взагалі будь-кому.

Швидко одягаю доньку й збираюся сама, а за декілька хвилин дзвенить дверний дзвінок, тому поспішаю відчинити двері й... буквально завмираю від шоку. На порозі не тільки мама та дядько Віталік, а ще й той, хто тоді, п’ять років тому зіпсував моє життя. Влад. Він став значно більший, на обличчі з’явилася щетина, а тіло стало мужнім та м’язистим. Красивий... Як тоді, п’ять років тому. Красивий, холодний та... сексуальний. Чорт. Про що ти, Дано?

- Мам, - завмираю, закусуючи губу, аби стримати сльози. Не відводжу погляду від чоловіка, якого кохала... кохаю. Він теж не відводить, навіть більше, у його очах також ховаються сльози. – що він тут робить?

- Дано... годі вам мучити одне одного вже, він кохає тебе. Він всі мізки нам виїв за ці роки, тим паче Влад має право знати правду...

- Бабусю-ю-ю, - з-за кутка вибігає донька й заплигує на руки до мами. Тільки тепер Ворон шоковано переводить погляд на незнайому дівчинку й затамовує подих, привідкривши рота.

- То це... це правда? Дано... У мене донька? – шоковано запитує, прикриваючи долонею рота. Помічаю, як перші каплі течуть з його очей щоками.

- Владе, - тихо шепочу. – навіщо ти тут?

- Донька? – округлює очі моя Машка на руках у мами. – він мій тато, мамо?

- Він... Ні, Машо, що за запитання? Мамо, забери Машку.

Мама забирає доньку, а дядько Віталік цілує мене у щоку та теж зникає, залишаючи нас із колишнім сам на сам. Мовчимо. Довго мовчимо, просто розглядаємо один одного, наче божевільні. Якщо відкинути усе, що було там, багато років тому, то можу сказати, що жахливо скучила. Хочеться обійняти та ніколи не відпускати, але у ту ж мить згадую минуле, й... хочеться послати цього чоловіка на хрін.

- Дано, Маша моя дочка?

- Ні, - трохи різко відрізаю. – з чого ти узяв, що моя донька від тебе?

- Я був твоїм першим чоловіком, - констатує. – ти ж не просто так втекла тоді.

- Звісно, не просто, - хмикаю й відводжу погляд. – я бачила вас тоді, із Адою. Як ти цілував її, а ще за декілька хвилин говорив мені про кохання. Знаєш...

- Дано, Господи, - протирає обличчя руками. – не кажи, що тільки через це ми втратили п’ять років щасливого життя.

- Тільки через це? – обурююся. – ти тоді зіпсував мені життя, зрівняв мене із землею, вибив душу із тіла. Я буквально була мертвою, бо ти відібрав у мене той шанс... порятунок.

- Дай пояснити, Дан, - наполягає.

- Ні! Ти вбив наше щастя, ти! Ти! А тепер ти з’являєшся у моєму житті після п’ятьох років. Для чого? Для чого псуєш усе?

- Я не вбивав...

- Замовкни! – гиркаю. – йди геть. Йди до Ади! Чи ти як і Свят зрозумів, що вона не для стосунків?

- Дано, дай сказати! – вже гиркає він та підходить ближче, обхоплюючи плечі. Легко трусить мене, аби прийшла у себе та дала можливість сказати. – я не цілував її, чуєш? Не цілував! Я відпихнув її, вона не була мені потрібна. Тільки ти, мені була потрібна ти, я й хотів закінчити увесь цей фарс. Хотів сказати їй, аби не з’являлася у моєму житті. У нашому житті.

- Ти брешеш, - схлипую й відпихаю чоловіка. Не вірю. Після двох зрад, повірити уже важко.

П’ять років тому. Влад.