Глава 57

Зал розподілений на маленькі столики для чотирьох, бо всі чудово знали, коли оформлювали захід, що тут усі не надто дружні й спілкуються лише компаніями, тому ми відразу вирішили, що сидітимемо учотирьох: я, Влад, Оля та Еван. Ось така наша компанія і нам у ній комфортно, адже ми всі подружилися за цей час. Так, я стала значно менше спілкуватися із Олею, та й вона зі мною, але здається так відбувається у всіх, коли знаходимо собі пару. Хочеться більше часу приділяти Владові, а на прогулянках із Олею я мріяла про компанію із ним, тому як би егоїстично з мого боку не було, я шукала привід, аби швидше втекти до хлопця. Та навіть це не змінює того, що ми справжні подруги й прийдемо на допомогу одна одній у складний час.

Церемонія вручення атестатів проходить швидко, бо нас не дуже багато, а після викладачі йдуть із зали, лишаючи нас самих з батьками. На столиках відразу наростає кількість смачненьких страв та випивка. Так, саме випивка. Тепер нам можна, ми ж випускники, й всі чудово усвідомлюють, що там, за кордонами батьківської опіки, почнеться хаос.

- Ну як вам тут? – запитує Оля, коли вже всідаємося за столики.

- Не знаю, - стенаю плечима.

- Якось тут звичайно, - закочує очі Еван. – де якісь прикраси святкові, щось таке? Одні кульки на стелі й підлозі, ніби в фільм потрапили. Якусь мильну оперу на чиюсь днюху.

- Еване, - фиркає подруга, а ми із Владом сміємося. – це ж тобі не твоє королівство, аби повсюди висіло золото.

- Здається, такий випускний навіть наші батьки не потягнули б, - віджартовується мій хлопець та гучно сміється.

Влад розливає шампанське по келихах й ми підіймаємо їх, бажаючи одне одному вступити у хороший коледж та знайти нових друзів, але й про найкращих не забувати, навіть на відстані.

- Це звісно не те, що я очікувала на початку року, - трохи сумно хмикає Оля, обводячи келихом наш столик. – але, я дуже щаслива, що маю вас усіх. А тебе, - трохи злісно дивиться на Влада. – я не люблю, - фиркає й закочує очі. – все тоді почалося через тебе, - помічаю розгубленість свого хлопця, але у очах подруги бачу жартівливі іскорки. Звісно ж, це лише жарт. Згідна, все почалося через мого Влада, але... як би тоді не було тієї розмови, то можливо б взагалі не було усього цього. – ти став нас травити, а потім підключилася й Аделіна з подружками. Не хвилюйся ти так, я жартую. Ти хороший хлопець, щаслива, що саме ти із моєю подругою.

- Ти його й справді налякала, - пирскаю зо сміху.

- О, так, у саме серце, - хлопець показово торкається грудей та охає.

- Добре, що усе закінчилося саме так, можливо вип’ємо за це?

Ми ще розмовляємо, деякі батьки говорять побажання на майбутнє, а потім стається те, що вибиває мене із колії. До нас підходить Ада, вірніше навіть сказати, до Влада. До мого хлопця, чорт забирай. Коханого хлопця.

- Владе... привіт. – починає невпевнено, й це дратує. Її прихід дратує, а ще більше те, що він не жене її, а слухає.

- Ну привіт, - відповідає він, а у мені починає бурлити коктейль роздратування. – чого тобі?

- Хотіла поговорити, - стенає плечима й опускає погляд.

- Говори, - спокійно відповідає Ворон.

- Не тут... наодинці. – обурююся, буквально. Здається, усі за цим столом побачили, що я реально на межі до вибуху, але... крім Влада, бо цей хлопець навмисно підштовхує мене до неминучої трагедії, адже він підіймається та погоджується.

- Ей, Владе, - зупиняю його, нагадуючи про своє існування. – ти дійсно підеш?

- Дано... зачекай хвилину. – що, чорт забирай відбувається? Якого біса він розмовляє так зі мною й тим паче йде із нею?

Вони йдуть кудись, зникають з оглядового поля, й це напружує. Дуже. Нервово стукаю пальцями по столу та щосекунди кусаю губи. Навіщо він пішов із нею, адже все закінчено, хіба ні?
Коли їх не маю близько п’яти хвилин, здається, минула ціла вічність. Не витримую та йду на пошуки, поки ще, свого хлопця. Ні, не те щоб я не довіряла Ворону, але погодьтеся, поведінка його змінилася, коли з’явилася вона. І я не прогадала... Дідько! Не прогадала. Сльози миттєво заповнюють очі, а мені стає жахливо важко, боляче та образливо. Хочеться втекти звідси й на хрін викреслити усе життя.

Поцілунок...

...він цілує її. Короткої миті вистачає, аби це зламало мене повністю. Аби зламало так само, як склеїло. Тільки більше нічого не склеїть, бо все скінчено, а моє серце роздроблено на мілкі шматки. Чорт.. за що він так? Навіщо зізнавався у коханні, а тепер... усе, що знадобилося Владу, одна розмова із нею?

Одна клята розмова розбила усе, що було? А, як же я? Як із моїми почуттями? Для чого був цей фарс? Чи так заведено у цій школі, використовувати одних, задля повернення інших?

- Бачиш? Йому теж потрібна Ада, він не кохає тебе, - Свят з’являється поруч непомітно й колупає пальцем свіжу рану.

- Йди до біса! – гиркаю. Хочеться на комусь зірватися, я буквально киплю від люті.

- Навіщо ти так? Знаєш, ти мені потрібна. Справді.

- А ти мені – ні, - роздратовано фиркаю та забираюся геть.

Не чую більше нічого, не бачу й не розумію. Хочеться лише втекти звідси, забутися й взагалі зникнути з цієї горе-школи. Дістало. Яка ж я була дурна, коли гадала, що нарешті щаслива.

Швидко викликаю таксі й миттю зникаю з цього заходу. Все. Це кінець. Моїм мріям, враженням, життю.