Глава 56

Падаю на власне ліжко поруч із Владом й важко зітхаю. Здається, зараз той період, коли я вперше така щаслива за усе своє життя. Мені справді добре, що усе так з мамою, із хлопцем, що поруч та й взагалі.

- Ну як тобі дядько Віталік? – обертаюся обличчям до Ворона. Йому теж добре, бачу це по погляду та тому, як блищать очі.

- Ну-у-у, значно краще свого сина, - сміється Влад. – якщо бути відвертими, то цей чоловік й справді влипнув по вуха.

- Думаєш кохає маму?

- Думаю, - замислюється. – думаю, що дуже навіть закоханий.

- Це добре, - шепочу та легко посміхаюся, помічаючи, як хлопець дивиться на мої губи.

- А я... – торкається ніжно пальцями моєї щоки. – я кохаю тебе, також влипнув по вуха. – сміється та нахиляється ближче, аби поцілувати. Зупиняю його вуста пальцем й лукаво усміхаюся.

- А я тебе, - шепочу й сама цілую хлопця, в якого дійсно безмежно закохалася. Виявляється, що так мало було потрібно для щастя. Для того, аби було так добре, що не хотілося, аби закінчувався момент.

Влад впивається вустами так ніжно, що хочеться вити від задоволення. Обережно проводить язиком між губами й усміхається. Відчуваю, як усміхається, як радіє, так само як і я сама. Обіймаю його плечі й міцніше притискаю до себе. Хочеться відчути його повністю, насолодитися близькістю й ніколи-ніколи не відпускати.

Проводжу пальчиками під футболкою хлопця. Обережно, адже знаю, що синці ще повністю не загоїлися. Не хочу зробити йому боляче, надзвичайно боюсь цього, як і того, що чекає на нас далі. Повільно підіймаю його футболку та просто стягую її, а він дозволяє. Ми точно знаємо до чого усе йде, але відмовитися один від одного просто не можемо.

Хлопець відсторонюється та іронічно посміюється.

- Тихіше, маленька, - облизує губи. – твоя мама почує.

- Ага, - фиркаю. – до речі, я обіцяла їй, що ми не будемо, бо ще малі. Власне, й сама так гадала... – не стримуюсь та знову цілую Ворона в губи.

- Ей, Данко, - знову відсторонюється й заглядає у вічі якимось трохи стривоженим поглядом. – ти точно готова до... такого?

- А ти проти? – здіймаю брову та весело посміхаюся.

- Ні... ні, звісно, що я ледь стримую себе, але... не хочу, аби ти шкодувала потім про це.

- Навряд чи у мене буде привід шкодувати, - тихенько пищу. – я кохаю тебе, й дуже радію, що віднайшла у цьому ліцеї саме тебе. Ти подарував мені спокій та легкість, ти приніс у моє життя щастя й змінив його на сто вісімдесят градусів.

- Дано-о-о, - гарчить та не більше не стримується. Знову цілує, але тепер нахабніше та пристрасніше. Торкається шкіри під топом, а тоді й зовсім стягує його. Садовить мене на себе й притискає міцніше, намотуючи круги пальцями й стискаючи шкіру. – ти така...

- Яка? – на мить відсторонююся.

- Моя... моя попри усе та усіх.

Далі усе було так стрімко, ніжно та занадто емоційно. Так, як не було ще ніколи раніше й здається, що навряд буде колись... Я тонула у ньому, буквально, а він... Влад здається губився у моїх очах. Ми кайфували, справді, як від наркотику, від чогось занадто сильного та неминучого. Ми втрачали контроль, пульс та й взагалі... втрачали себе. Нехай це звучить дивно, нерозумно й незрозуміло, але саме так і було. Саме так ми почуваємося, коли знаходимось поруч, коли розуміємо, що уся фальш скінчилася, а ми врешті віднайшли один одного, не як просто друзі, а ціла суміш усього. Друзів, закоханих, коханців, партнерів. Ми стали такими близькими, що хочеться кричати про це на увесь світ. Ми стали єдиним. Ми. Я і він. Назавжди.
Ніч проходить швидко, але залишається відбитком вже на усе життя. Чи хотіла я прощатися із ним? Ні... Понад усе я хотіла б, аби після сніданку він лишився зі мною, сьогодні, завтра, післязавтра... на усе життя. Бо Влад необхідний мені, як кисень, або навіть щось більше. Не знаю, для цього навіть приклади не потрібні. Врешті, зітхаю дивлячись на хлопця поруч й розумію, що маю відпустити його зараз. Ще трішки й ми будемо разом завжди, не доведеться прощатися навіть на хвилини.

- Ну все, йди, - цілую його у щоку й пхаю до дверей.

- Виганяєш, - іронічно підіймає брови та змикає.

- Трішки, - гигочу, дивлячись на коханого. – скоро побачимось, тебе мама чекає вдома.

- Ще трішки й будемо разом завжди, - шепоче, коли нахиляється, аби поцілувати. А тоді просто зникає за межами дому, а я лишаюся із присмаком Влада на власних губах. Мотаю головою, бо враження від власних думок, складається таке, що у мене дах поїхав.

- Дано, - мама вириває із думок. – ти обіцяла, а я попереджала, - суворо дивиться у очі.

- Мам, - нервово закушую губи та втуплюю погляд у підлогу. – ти все не так зрозуміла.

- Доню, а як усе це можна було ще зрозуміти? Ви ще юні, а вже, - махає рукою та вмикає чайник.

- Так вийшло, я... я, мам.

- Я все розумію, кохання й всяке таке, але... ви хоча б використовували контрацептиви?

- Ма-а-а-ам, - стогну й тільки зараз розумію, що насправді ми не скористалися презервативом, бо ніхто із нас не думав про щось більше поцілунків, а дарма...

- То що?

- Мам, усе було під контролем, не хвилюйся.

- Добре, - врешті зітхає. – сідай пити чай, зараз Віталік ще приєднається до нас.

Киваю й сідаю за стіл. У голові лише одна думка й вона про те, що ми не використали жодного захисту й тепер взагалі варто хвилюватися, аби не стати молодою мамою у сімнадцять й закинути далеко у дупу університет. Чорт. Чим ми взагалі думали, коли робили це.
За декілька хвилин до нас приходить й батько Свята, і ми всі разом п’ємо чай із тортиком, а далі я йду до своєї кімнати, у якій проводжу весь день до самого вечору за роздумами про ймовірну вагітність, яка буде капець якою недоречною.
Як і наступні дні, аж поки не приходять результати іспитів, які до речі я склала на відмінно. Так, як і Оля із Еваном та Влад.