Глава 54

Після цієї розмови зі Святом лишається якийсь неприємний посмак. Не розумію, для чого він взагалі з’являвся тут й чого хотів досягти, ще й настрій трохи зіпсував. Декілька хвилин просто стою, втупившись поглядом у палату Ворона, а тоді натягую посмішку й заходжу усередину.
Відразу помічаю насупленість хлопця та навіть якусь злість, тому швидко лишаю пакет на тумбі й сідаю поруч, обхоплюючи його руки.

- Привіт, - шепочу. – щось сталося? Ти сердитий.

- Привіт, ти не відповідала... довго. – каже. – я хвилювався, що щось трапилося.

- Бляха... пробач.

- А ще, Дано, - хмикає й дивиться на мене. – стіни тут тонкі і я все чув. Що він тут забувся?

- Прийшов, - заминаюся, бо, чорт забирай, сама не знаю чого він приперся у лікарню. – мабуть, аби провідати тебе.

- Швидше, тебе, - констатує роздратовано. – дістав.

- Заспокойся, - гладжу руку хлопця. – я вже все йому пояснила, що більше ми ніяк не відносимось один до одного, взагалі. Мабуть, ти чув, що я...

- Кохаєш мене, - протягує, наче задоволений кіт та посміхається.

- Так, - соромлячись, опускаю погляд. Відчуваю, як буквально червоніють щоки. Не знаю, мабуть, це перше кохання, чи щось таке, але мені, до біса соромно зізнаватися у цьому, дивлячись йому у очі.

- Ей, - шепоче й підіймає легко пальцями моє підборіддя. – і я тебе кохаю, - врешті каже, коли наші погляди стикаються. Від цього стає ще більш ніяково, але не менш приємно. Мені так добре, від усього. Від того, що ми разом, що усе минулося й просто від цієї щирості. Мабуть, щирість і є найголовнішим знаком щастя.

- Я тобі фрукти купила, - тикаю пальцем на пакет. – хочеш чогось?

- Не відмовився б від ванілі, - лукаво посміюється хлопець, а я насуплюю брови, не розуміючи про що Влад.

- Ти про що? – обережно запитую, можливо просто на нього так струс мозку подіяв.

- Про ось це, - хрипло шепоче й притягує мене до себе, впиваючись поцілунком у губи. Чорт... Здається, ми цілувалися вже сотню разів, але кожен поцілунок лишається приємним відбитком десь на глибинах душі. Як би це дивно не звучало, мені байдуже, але усе навколо... так до біса казково.

Притуляюся ще щільніше до Влада й торкаюся пальчиками його торсу під лікарняною сорочкою. Його шкіра така ніжна та чоловіча водночас, хочеться торкатися постійно. Заплющити очі й точно знати, що тепер він тільки мій, а я його. Шкода, що раніше не пізнали цього щастя.

- І все ж - відсторонюється та гладить мою щоку. – склала іспит?

- Гадаю, що склала, - легко посміхаюся. – питання були не важкими, а ти?

- Не важкими? – хмикає хлопець. – жартуєш, Дано? Якщо чесно, то я не певен, що склав, - хмуриться й відводить погляд. – боюся, що через ту аварію, доведеться пропустити один рік навчання.

- Ти ж жартуєш? – налякано дивлюся на хлопця й шоковано кліпаю. Сподіваюся, це знову якийсь невдалий жарт Влада, інакше, усе це даремно. Усі мрії коту під хвіст.

- Ні, - мотає головою. Схоже, він реально говорить правду й тепер мною починає буквально кидати. Жах.

- Але чому? – насуплюю брови, не приховуючи роздратування. – ти ж готувався до іспитів, і усе було добре.

- У такому стані не зовсім зручно думати про іспити, - спокійно додає. – не хвилюйся так, усе буде гаразд. Поїду із тобою, знайду собі роботу на перший рік. Потім знову спробую вступити.

- А твої батьки? Вони розсердяться...

- Не розсердяться, - стенає плечима. – бо я пожартував. – сміється, а я готова його вбити у цю ж секунду. – питання дійсно були легкими, тому більш ніж упевнений, що ми склали.

- Ненавиджу тебе, - хмурюсь та складаю руки на грудях. – навіщо так жартувати? Ти ж знаєш, що для мене це важливо.

- Знаю, - ніжно шепоче та посміхається. – йди сюди.

Після лікарні повертаюся додому та вечеряю, а тоді приймаю душ та зариваюся у власну постіль. Днями мама говорила щось про те, що скоро має познайомити мене зі своїм кавалером, а далі... далі навіть страшно уявити, як усе зміниться. Адже, у них точно усе серйозно й тепер шлях тільки один – сумісний будинок та присутність Свята. Тільки більше мене не чіпає така ситуація, бо мені не страшно. Тепер усе змінилося, я знаю, що не кохаю Лютого, що усе в минулому. Та й взагалі, мама має право на власне щастя, а ми із Владом почнемо нове життя, у якому будемо тільки я та він десь уже на зовсім інших сторінках цієї історії.
Вранці прокидаюся не від будильника, а від того, що у пені буквально зашкалює енергії. Настрій чомусь аж занадто піднесений й хочеться якось скартати часу. Завтра Ворона випишуть із лікарні, а ще через два дні будуть результати іспитів й ми зможемо подати документи до університету.

Спускаюся на кухню й відразу помічаю маму за плитою.

- Доброго ранку, - щиро натягую посмішку й падаю у стілець.

- І тоді привіт, бачу ти у гарному настрої.

- Швидше, у передчутті. Скільки всього навалилося, мам. Виписка Влада, результати іспитів, випуск та врешті – навчання. Нове життя, самостійність, доросле життя та всяке таке інше.

- То ти вступатимеш разом із Владиком?

- Ага, - киваю. – ми й жити плануємо разом. Не знаю, можливо поспішаємо, адже зустрічаємося тільки тиждень. Та й взагалі все так стрімко набирає обертів...

- Повір, доню, це тільки на краще. – тепла посмішка лягає на обличчя жінки. – я відразу побачила, що цей хлопець закоханий у тебе, бо так дивляться тільки на коханих. Розумієш про що я? Він не просто кохає, а обожнює.

- Сподіваюся, що так воно і є, - закидаю до рота шматок банану. – то коли ти познайомиш мене зі своїм кавалером? – здіймаю зацікавлено брови.

- А коли ти хочеш? Віталік давно просить познайомити вас, тому... все залежить лише від твого бажання.

- Можна я буду із Владом?

- Звісно, питаєш ще, - посміхається. – можливо, це навіть твій майбутній чоловік.

- Мамо, - соромлюсь та опускаю погляд. – не перебільшуй. Так далеко ми ще не заходили.

Ми снідаємо, обговорюючи зустріч, яка має стати особливою для усіх. Тепер я з впевненістю можу сказати, що відпустила минуле, що щаслива за маму, та навіть хочу, аби вони з цим Віталієм швидше з’їхалися й мама не була сама, після того, як поїду до коледжу. Ловлю себе на думці, що все ж ця школа стала рятувальним кругом для нас усіх, адже, я попри купу болю та помилок віднайшла спокій у найкращому хлопцеві на світі, а мама перестала ставити матеріальні цінності на перше місце й теж знайшла своє кохання.