Глава 53

На протязі наступного тижня, щодня відвідую Влада у лікарні. Ми багато розмовляємо, плануємо та й взагалі нам добре разом. Так було завжди, але тепер усе по-особливому. А ще у нас проходять іспити, тільки я здаю їх у ліцеї, а Влад через інтернет, його батьки якось владнали цю справу й загалом хвилюватися не має за що.

Сьогодні був останній іспит й залишилося дочекатися тільки результатів. Після складного дня, купую у магазині фрукти й вдома швиденько переодягаюся, аби їхати у лікарню до хлопця. Знаю, що він потребує у мені, аби швидше вилікуватися та поїхати додому. За стінами цієї лікарні на нас чекає зовсім інше життя, ми тепер не просто друзі, ми пара. Від цього посмішка лізе на обличчя сама собою. Чесно, я навіть і подумати не могла, що всього за якихось півтора місяця часу усе так стрімко зміниться. Моє кохання до Свята виявиться не щирим, а лише якоюсь дурною залежністю, а справжні почуття навчить відчувати Влад. Той, з яким навіть у думки не лізло бути парою. Той, який став ліпшим другом, і все.

- Ти до Владика? – запитує мама.

- Ага, а що? – посміхаюся й натягую джинсову куртку.

- Склала іспити?

- Звісно, ти сумнівалася? Тільки лишилося дочекатися результатів.

- Ти у мене молодець, Богданко, - посміхається жінка. – шкода, що раніше цього не помічала. До речі, Владику привіт.

- Обов’язково, - чмокаю маму у щоку й швиденько взуваюся й виходжу з будинку.

Дорогою отримую повідомлення від Ворона:

«Ну що? Склала?)»

Посмішка заполоняє обличчя, а я вирішую ігнорувати. До лікарні залишилися лічені хвилини, тому розповім усе при зустрічі. Час пролітає швидко, а я опиняюся поряд з будовою, у якій чекає Влад, тому швиденько забігаю, купуючи наперед бахіли та халатик й йду до вже знайомої палати. Тільки от чого я не очікувала, так це побачити Свята поруч з дверима палати мого хлопця...

- Що ти тут забувся? – гиркаю.

- Як він? – ігнорує запитання.

- Добре, - фиркаю трохи роздратовано. Знаю, що Свят тут не просто так. Взагалі, йому завжди було байдуже на Влада, навпаки, вони постійно ненавиділи один одного. Хоч і не спілкувалися, та я встигла це відчути. – Не удавай, що тобі справді цікаво, ви ж вороги.

- Ми... ми не зовсім вороги, просто весь час між нами стояла Аделіна, а тепер... тепер стоїш ти. то ви... ви тепер разом? – ледь вимовляє своє запитання. Уперше бачу цього хлопця таким розгубленим. Лютий проводить пальцями між свого волосся й заглядає у очі. Більше не чіпляє, знову впевнююсь у цьому, й навіть радію. Радію, що та вечірка дозволила розставити усі крапки над «і».

- Разом, - кажу правду.

- І ти кохаєш його? – трохи недовірливо запитує.

- Кохаю.

- А як же ми?

- Ми? – обурюсь та істерично сміюся. – ми були помилкою. Слухай, за ці дні я багато чого зрозуміла, й те, що наша зустріч була справді не випадковою, вона дала зрозуміти, де фальш, а де щире кохання.

- А ти вже забулась, що захищав тебе від нього раніше. – хмикає.

- Ні, не від нього, а від Ади. Від своєї дівчини, яка травила кожного слабкого у цій школі, тільки я виявилася не такою, не для її гострих кігтів, - хмикаю й посміхаюся. – шкода, чи не так?

- Влад став причиною усього, - гиркає розгнівано.

- Ні, не Влад. Він не чіпав мене, фактично не чіпав. Його зламала Ада, він інший. Не такий як ви. Знаєш, раніше я думала, що ти єдина не фальшива людина у цій школі, а тепер... тепер я розумію, що не тямлю у людях нічого.

- Я завжди був щирий з тобою, Дано. Завжди.

- О, так, справді? Навіть тоді, коли обіцяв не кидати? Коли обіцяв, що наша дружба залишиться назавжди? А тоді просто зник зі своєю Адою... У цьому була щирість?

- Пробач мені... Я знаю, що тобі образливо і боляче. Ти ж кохала мене..

- Ні, не правильне твердження. Мені не образливо і не боляче, було, звісно, та тепер я вдячна тобі, бо завдяки цьому знайшла того, кого насправді кохаю. Я думала, що кохала, Святе. Знаєш чому? Бо раніше ніколи не мала хлопця, тому й здавалося, що всі ці ніжності, поцілунки, турбота, це вже щось за межею дружби. Кого я по-справжньому кохаю, то це Влада. І, знаєш, це прекрасне усвідомлення цього.

- Ада, вона... вона інша, але хороша людина, - хмикаю, бо Свят говорить якісь нісенітниці, до того ж переводить теми.

- Її ти називаєш хорошою? Ти або сліпий, або тобі промили мізки. Чесно? Я шокована, що ти взагалі з нею, Святе. Бо як мені здавалося ви зовсім різні. Той Макс, який... спіткав твого брата загибелі, він такий же як і твоя Ада. Вона займається булінгом, вона засунула мою подругу в унітаз, і після цього ти називаєш її хорошою? Можливо, просто ви тоді варті одне одного?

- Я не кохаю її, просто... Мені так простіше. – для чогось каже.

- Це вже не має ніякого значення. Є тільки ми, я і Влад, і є ви, ти і Ада. Наші життя розділені, що б там не сталося у майбутньому. Я кохаю Влада, і я вдячна тобі, що своїми вчинками ти дав мені зрозуміти це. А, зараз я хочу до нього, тому, прощавай.

- Дано...

- Що? – обертаюся.

- А наші батьки? Вони ж одружаться, мій батько помішався на твоїй матері.

- А це вже зовсім інша історія, і вона не має ніякого значення до тебе й мене...