Глава 51

Коли опиняємося поряд з дверима лікарні, мною починає не на жарт колотити. Мені так страшно уявити, що буде, якщо щось піде не так. Щось буде погано, або взагалі якась безвихідна ситуація. В думках лише один вислів «хоча б тільки був живий, хоча б зміг боротися».

Переступаю поріг ніби не жива. Мені так до біса страшно, що вимушена тримати маму під руку, аби прямо тут не втратити свідомість.

- Не хвилюйся так, чуєш? Чекай мене тут, я зараз прийду. – мама садовить мене на диван, а сама йде до приймальної. Звісно, я б сама мала спитати, але... боюсь, що не здатна навіть говорити.

Поки чекаю жінку, здається, минає ціла вічність. Я так хвилююся за нього.

Врешті помічаю маму й швидко підіймаюся, дивлячись на неї переляканими очима. Повними суму та страху. А, ще... ще надії, що усе добре.

- З ним усе нормально, - каже та гладить моє плече, та я не спішу видихати. – перелом руки, а ще струс мозку, декілька синців тілом. Зараз він у несвідомості, можемо почекати поки прийде до тями.

Видихаю. Полегшено видихаю. Перелом – не страшно, синці теж, та й зі струсом мозку можна боротися. Мовчки повертаюся на диван, звісно, ми будемо чекати, скільки б часу не пройшло, я просиджу тут хоч вічність, але дочекаюся поки прокинеться, поки прийде у себе. Мама попросила лікаря повідомити про зміни у стані хлопця, а ще... ще я їй просто щиро вдячна, бо не покинула мене саму. Сидить поруч, тут у лікарні. Не заради вигоди чи грошей, ні. Вона тут заради мене.

Не знаю скільки проходить часу, але коли вкотре відчиняються двері лікарні помічаю ще й маму Влада.

- Дано, - помічає мене також відразу. – привіт, люба. Що там сталося? Як він? Мені сказали, що машина вщент, а Владика госпіталізували.

- З ним усе гаразд, - швиденько кажу. – доброго дня. Лише декілька синців, струс мозку та перелом руки. Все буле добре, не хвилюйтеся.

- Хвалити Бога, бо я вже такого надумала... – морщиться жінка, а я помічаю сльози у її очах.

- Все добре, - видихаю. – все обов’язково буде добре, він сильний, впорається.

- До нього можна? – мама хлопця вказує пальцем у бік сходів, а я мотаю головою.

- Поки ні, - стенаю плечима. Я буквально не відчуваю нічого, у мені ніби усі життєві соки вичавили одним натиском. Лише паніка не покидає та якась дивна невизначеність. Я тільки хочу швидше побачити його, взяти за руку та дізнатися, як усе сталося.

Здається, минає забагато часу, як для того, аби людина у якої лише струс мозку, та переломи, приходила до тями так довго. Постійно спостерігаю за дверима звідки виходять усі лікарі в надії, що вже зараз скажуть: «Владислав прийшов до тями».

Тільки після цієї жахливої новини я зрозуміла настільки значуще місце зайняв Ворон у моєму серці. Ми витягнули один одного з тієї жахливої темряви, яка поглинала нас. Ми стали підтримкою один одному. Стали життям. Здається, цей хлопець став більшою частиною мене, аніж хто-небудь інший. Він став усім. Всесвітом, а я...

...я його душа.

Хіба так підписують друзів? Ні... звісно, що ні. Так підписують тільки коханих, тих, без яких більше не проживеш у цьому жорстокому світі. Без яких важко дихати. А я відштовхнула його. Змогла відштовхнути, й зрозуміла занадто пізно важливість Влада. Потребу у ньому та й... почуття. Як би гірко не було усвідомлювати, але це саме та ситуація, яка відкрила мені очі. Дала зрозуміти, що і він... моя душа. Моє все. Стимул жити та боротися.

За думками не помітила, як поруч опинилася лікарка.

- Ви просили повідомити про стан Владислава, - звертається до моєї мами. – ви мама? – жінка мотає головою.

- Я мама Владика, - з сумом каже тітка Оксана.

- Перепрошую.

- Він прийшов у себе? – швидко запитую найважливіше.

- Ні, але скоро отямиться. Весь час гукає Дану, я так розумію, вас, - дивиться мені у вічі. – думаю, що вам необхідно бути поруч, коли відкриє очі. – з якимось соромом дивлюся на маму Ворона. Мені не зручно, що він потребує саме у мені, незручно перед його мамою, адже вона виховала його, близька йому. А я... я лише як місяць присутня у житті хлопця.

- Йди, Дано, йди, - торкається мого плеча та легко посміхається. Схоже, розуміє, що тут мова йде вже не про важливість людей у його житті, а про його здоров’я. І якщо він думає саме про мене, я необхідна йому.

- Тільки халат і бахіли одягніть, - каже лікарка.

Швиденько купую у аптеці та натягую на себе той халат, а тоді крокую за жінкою. Серце у передчутті чогось незрозумілого. Воно власноруч мішає для себе невідомий коктейль, змушуючи себе ледь вибивати такт. Я хвилююся. Я так хвилююся та боюсь подивитися у очі хлопця, але всупереч цьому, мені це катастрофічно необхідно.

- Ось палата Владислава, можете проходити, натиснете на кнопку, коли прийде до тями.

- Звісно, - киваю, а тоді торкаюся ручки. Спершу боюсь її опустити, а тоді вирішую, що немає чого боятися. Я маю підтримати Ворона, маю бути поруч. Цей хлопець... він так потребує моєї присутності, моєї близькості та, звісно ж, взаємності.

Заходжу усередину й повільно підходжу до ліжка, тільки подивившись на його обличчя, охаю, закриваючи рота руками. «Незначні» синці виявилися занадто сильнішими, аніж могла уявити. Вони буквально вкривають усе обличчя хлопця, а ще у нього перемотана голова й зашитий лоб. На ватяних ногах сідаю поруч й торкаюсь пальцями його щоки. Обережно, аби не порушити його відпочинок та не завдати болю.

- Пробач мені, - шепочу, погладжуючи синю шкіру. – моя вина у всьому цьому жаху. Я мала б дати тобі сказати... – сльози повільними краплями стікають щоками. – я мала лишитися із тобою, ми мали б поговорити, а ще...  я мала зрозуміти раніше, що ти став більше, аніж просто другом. Я так була зациклена на нещирому коханні до Свята, що буквально витратила здоровий глузд, і не помічала нічого довкола. Не помічала істини, яку знало моє серце... знала душа. Я твоя душа, - шепочу тихо. – твоя душа... Так дивно, я навіть ніколи не знала, що така важлива тобі. Шкода, що до сьогодні не розуміла тієї правди, що і ти, Владе... ти теж моя душа. Моя частина, мій всесвіт. Моє життя. Ти потрібен мені, потрібен, розумієш? Просто через те, що тепер я пізнала, що таке справжнє кохання.

- Да-н-но, - хрипить Влад, досі із заплющеними очима. – Дано-о-о, - уста легко розпливаються у посмішці. Схоже, йому щось сниться. – шко-да, - ковтає важко слину, – що це лише...сон.

- Не сон, - шепочу та знову гладжу шкіру хлопця.

- Т-и, ти справді...тут? – Ворон нарешті розплющує очі, а я розпливаюся у дурній посмішці. Живий. Отямився, і я поруч. Все минуло, тепер тільки потрібно вилікуватися, а далі все встане на свої місця.

- Тут, - посміхаюся.

- Не... міраж, - знову ковтає слину.

- Ні, я тут, - обережно шепочу. – не говори більше, тобі, мабуть не можна, - закриваю обережно пальцем губи.

Підіймаюся, аби натиснути на кнопку виклику лікаря.