Глава 48

Влад мовчить. Довго, навіть занадто, лише спалює цигарку за цигаркою. А я й не заперечую, здається, що не маю на це права.

Йому важко, боляче та образливо. Власне, мені теж, та я й уяви не маю як боротися з бурею почуттів.

Не знаю скільки часу минає, поки ми тут, але точно відчуваю, як з організму виходить увесь випитий алкоголь, а довкола починає світати. Зорі більше не лестять хвилі під нами, а на зміну місяцю приходить сонце.

Разом із цим, відчуваю, що тілом блукає холод, якого не помічала раніше через купу думок, що накопичилися за сьогоднішній день, тому обіймаю себе руками й продовжую спостерігати за найкращим другом, чи вже щось більше...

Ворон кидає обережний погляд у мій бік, а тоді швидко йде до машини, дістаючи з неї худі, потім так само швидко повертається до мене.

- Одягни, — простягає. – захворієш, а скоро випуск. Не хочеться, аби ти провела його у ліжку з нежитем та кашлем.

Ігнорую, але кофту все ж приймаю. Мені приємна його турбота, як власне й те, що він взагалі тут зі мною. Нехай ми мовчимо усю ніч, нехай нам страшно починати розмову одне з одним, але... ми разом. Поруч, і цього більш як досить, аби почуватися трохи краще звичайного.

Хутко вдягаю худі й відчуваю, як тіло вкриває тепло. Щось приємне зігріває кожну клітину.

- Тепліше? – сухо запитує.

- Так, — обережно киваю, опустивши погляд. – дякую за це. – хлопець лише хмикає, а тоді знову бере цигарку, й здається вона у нього остання.

Сумно дивлюсь у спину Влада й важко зітхаю. Я вбачала різні розв’язки подій вчорашнього вечора, але, щоб все закінчилося ось так... з купою розбитих сердець та зі значними питаннями, на які не має жодної відповіді. Такого я й уявити не могла. В голові з’явилася суцільна каша, і я гадки не маю, що робити далі. Почуття Влада стали для мене чимось... новим. Я не думала, що він може відчувати до мене щось більше дружби, та й ми обговорювали це раніше, а тепер... тепер все занадто заплутано та складно.

Влад

Вона стоїть весь час позаду. Не каже жодного слова, здається, що навіть не дихає. І мені важко від цього. С*ка, на стільки важко, що ледь не задихаюся від цього. Краще б говорила, хоча б щось, що небудь, аби відволіктися від клятих думок. Краще б кричала, сварилась, плакала, але не мовчала. Мовчанка вбиває... завжди, чомусь так заведено.

Кінчений бовдур. Ледь не зізнався в коханні тій, яка досі не розібралася із власними почуттями. Яка не зрозуміла чого хоче від цього життя. За те я зрозумів прекрасно. О, так. Я, дідько, сам не знаю якого біса так склалось і коли все пішло не у те русло. Коли вона стала для мене чимось важливим та засіла в серці так глибоко, що не витягнеш кігтями.

Спершу так сильно дратувала, нехай так залишалося б і надалі. Сотні разів жалкував, що тоді запропонував їй це усе. Краще б у моїй тупій голові навіть думки такої не виникло, лвпше б досі ненавидів та думав, що кохаю Аду, тоді було б простіше. Було б легше дихати та просто жити.

До неї я був порожнім. Мертвим. Без душі. Я ненавидів усіх і усе, мені так було комфортно. Мені було прекрасно у своїй загадковій темряві, своїй оболонці, яка ховала від цих абсурдних життєвих драм.

Су-у-у*а, як би якось дізнався, що вона залишиться світлим відблиском на душі, я б не встрягав у цю хрінь, присягаюся. Обійшов би цю дівчину десятою... тисячною дорогою й ніколи б не заговорив з нею, але тепер...

...що ти маєш тепер, Вороне? Кляте розбите серце та невзаємне кохання?.. вона цілувала мене там... на вечірці. На зло йому цілувала. На зло тому, у кого реально закохана, тільки цей бісів кретин і мізинця Дани не вартий, не те, що б вона переживала через його почуття так, як робила це увесь рік. Та тільки, як би егоїстично не було, я вдячний, що вона взагалі покохала його, інакше я б навіть не відчув прекрасний смак ванілі на власних губах. Ніби наркотик, який в’ївся у смакові рецептори й тепер жодна клята цигарка не вбиває його.

Стискаю кулаки та з останніх сил тримаюся, аби не дозволити собі зірватися. Аби не поцілувати ту, яка цього не хоче. Аби не відчути клятий аромат ванілі... тепер я залежний. С*ка, такий залежний, що хочеться сягнути з цієї прірви, бо здається, тільки вона може порівнятися з моїми відчуттями. Така ж неосяжна та вбивча. Така ж нескінченна і небезпечна.

Вкотре кидаю обережний погляд на Дану й важко ковтаю кім, що засів посеред горла в перемішку з ваніллю. Стоїть. Бачу у її очах цілий коктейль емоцій, і там усе, чого бажаєш знайдеться. Страх, відчай, безвихідь, сором, біль... порожнеча. Як і у мене, ми ділимо усі почуття навпіл, тільки причини у нас зовсім різні... Моя – нерозділене кохання, а її – незмога подарувати взаємність.