Глава 47

Влад не запитує нічого, за що я йому дуже вдячна. Хлопець просто обхоплює мою долоню й я знову відчуваю ці дивні сироти усім тілом та якийсь трепет десь у районі серця. Мене ніби окриляє від цих відчуттів, й нехай ми лише друзі, Влад здатен робити мене щасливою.

Ворон відчиняє дверцята машини й допомагає сісти у неї, а тоді сам оббігає та займає водійське, відразу завівши мотор. Вдавлює педаль газу та мчить просто уперед по дорозі. Я не знаю куди їдемо, та й певна, що й хлопець сам не знає, але те, що ніхто із нас не хоче розлучатися прямо зараз є фактом.

Повертаюся до вікна та впираюся чолом об скло. Мені добре, по-справжньому добре й шкода, що зрозуміла я тільки зараз. Після розмови зі Святом, після його дотиків та... поцілунку Влада. Можливо, увесь цей час мені не потрібен був ніякий Свят, можливо, взагалі я жила лише тому, що поруч був такий, як Ворон. Він тримав мене десь над прірвою та не давав впасти, а тоді й зовсім почав витягувати на вершину, сам не розуміючи цього, як і не розуміла я. Але, тепер... тепер все очевидно та так прозоро, що хочеться плакати чи то від щастя, чи то від суму, адже я не впевнена, що ми можемо бути парою.

- Куди поїдемо? – врешті запитує хлопець.

- Не знаю, куди очі бачать, — тихо відповідаю й повертаю погляд на Влада. – тільки не жени, ти пив. – Ворон киває й справді збавляє швидкість.

- Тоді за місто? – якось спокійно запитує.

- Давай за місто, — зітхаю. Влад зосереджений на дорозі, але я точно бачу, як його гнітить уся ця ситуація, яка виникла ще буквально декілька хвилин тому.

Ми минаємо місто та виїжджаємо за нього, там значно менше машин на дорозі й мені стає спокійніше, бо хлопець дійсно випивав й бути у потоці небезпечно, та й взагалі їхати зараз небезпечно. Але, чомусь мені байдуже на це, навпаки, я хочу їхати поруч з ним, хочу, аби це не закінчувалося ніколи. Як би божевільно не звучала така правда у моїй голові, але так воно і є.

Влад заїжджає у якийсь поворот та їде бруківкою, а тоді знаходить ще один поворот, а оді великий підйом. Автомобіль зупиняється й нам відкривається неймовірний вигляд, небо вкрите зорями та неповним місяцем, а десь далеко співають птахи. Чується шум води, та поки не зовсім розумію звідки він, адже всюди суцільна темрява.

Хлопець виходить на вулицю, попередньо прихопивши в бардачку цигарки й запальничку. Не говорить жодного слова, лише повільно віддаляється від автомобіля, а тоді помічаю вогник від цигарки. Виходжу на вулицю та йду за ним, й тільки тепер розумію звідки шум води. Річка, вона прямо під нами, під величезною прірвою, якій здається не має меж, й... це прекрасно, чорт забирай. Це дійсно прекрасно опинитися тут поруч із тим, хто врятував мене й спостерігати, як місяць грає з хвилями.

- Ти палиш? – дивуюся, бо за увесь час нашого спілкування не помічала такої шкідливої звички за Владом.

- Тільки коли хвилююся.

- Ти хвилюєшся? – знаю, дурне запитання, бо звісно хвилюється.

- Є таке, — кутик його губ підіймається у легкій посмішці.

- Причина? – обережно запитую, здогадуючись, хто став причиною цього.

- Ти впевнена, що хочеш знати її?

- Так, — впевнено киваю. Нам необхідно поговорити про це, інакше все залишиться ось так.

- Боюсь, що наші дружні стосунки після цього зазнають краху, та й взагалі будь-які інші стосунки... між нами, — ліниво хмикає. Бачу, як йому образливо, важко й боляче.

- Спробуймо? – стаю поруч із Вороном та обхоплюю вільну руку хлопця своєю. Відчуваю, як вона тремтить й спершу Влад хоче витягнути її, та згодом залишає й навіть заспокоюється.

- Я боюсь усе зруйнувати, — шепоче, заглядаючи у очі. – боюсь, що після цього усе закінчиться.

- Не бійся, — так само шепочу та торкаюся кінчиками пальців його вилиць. Хлопець важко ковтає кім у горлі та тушить цигарку. Що говорити, я й сама боюся цієї розмови, бо заплуталася. Так сильно, що не розумію чого саме хочу.

Влад не зводить погляду й наче завмирає, навіть не кліпаючи повіками. Хлопець обхоплює іншу мою руку й притискає щільніше до своєї щоки, а тоді торкається губами долоні. Так легко та ніжно, що серце стає некерованим мною. Він так довго мовчить, що хочеться вити від передчуттів. Мовчить та цілує, кожну клітину долоні, Влад лишає свої мітки, які здається вже ніколи не покинуть мене. Відчуваю його гаряче дихання й мені буквально перехоплює подих.

- Ти стала для мене світлом, — шепоче, відсторонившись. – тим промінчиком, який перекреслив усе погане у моєму житті. Спершу я не вірив, що взагалі таке можливо, адже раніше, тоді... коли ти тільки з’явилася у нашій школі, я ненавидів тебе. А ще твій гострий язик, який відразу ж з перших днів дав про себе знати. Я не думав, що все зміниться ось так і настільки стрімко. Не думав... Я лише хотів за допомогою тебе повернути Аду, а натомість отримав те, чого навіть не вартий. Я отримав тебе, твою довіру, підтримку, тепло та... світло. Я змінився, Дано, — нарешті підіймає свої очі сповнені страху, й дивиться прямо у мої. Не відводить погляду, а наче сповідає душу. – завдяки тобі, розумієш? Ти змінила мене. Спершу мені просто було класно поруч із тобою, ти навчала тому, чого навіть не думав робити раніше. Капучино з кіоску, — хмикає й підіймає кутик губ. – мабуть, це занадто навіть для мене, але й це я полюбив. Думав, ми допоможемо один одному повернути коханих, але потім... потім я зрозумів, що ніякого кохання до Ади не має й не було, бо до тебе я навіть не знав що це, — на останніх словах застигаю й відчуваю, як тремтять вії. Мені страшно це чути та визнавати, я так боюсь цього.

- Не продовжуй, — шепочу благаючи хлопця. Знаю, що він скаже потім, і мені жахливо страшно це чути, бо я боюсь зізнатися у тому ж. Я ще не переконалася у своїх почуттях й не можу так швидко забути те, про що думала увесь навчальний рік. – залишимо усе, як є? – з надією заглядаю у його очі сповнені суму та страху.

- Я не впевнений, що це можливо... – сумно посміхається та відпускає мої руки, дістаючи ще одну цигарку.