Глава 46

- Ти хотіла поговорити. Про що? – зітхає хлопець, опустивши погляд. Відчуваю, що нам зараз не зовсім комфортно наодинці після того, що сталося.

- Тобі було неприємно, — констатую. – ти й сам ще досі кохаєш Аду, але хочеш вберегти мене від почуттів до Свята.

- З чого ти взяла? – роздратовано фиркає.

- Владе, ти кохаєш Аду. Ви всі кохаєте Аду, й навіть той, кого я встигла покохати сама, — ображено кажу. Бачила, що Свят і дійсно прив’язаний до тієї дівчини, але його погляди у мій бік та й взагалі якісь дивні дії не дають спокою. Але, ще більше не дає спокою те, що вона небайдужа й Владу. 

- О, Боже, — зводить брови. - та ти закохана у свого Свята по вуха й не бачиш того, що коїться навколо, Дано.

- Тихіше,— гиркаю, прикривши рота хлопця долонею. - про це ніхто не має дізнатися, чуєш? Він щасливий з нею, тому нехай так і лишається.

- Ти впевнена, що це взагалі кохання? Можливо, це вже просто якесь божевільне притягання? Залежність... Ти не бачиш того, що довкола тебе, — знову повторює ці слова. – не бачиш нікого поруч із собою. Є багато кращих хлопців, тих, яким дійсно ти можеш бути потрібна. Але натомість ти сама ж затіяла цю тупу гру, у якій зізналася мені у коханні. - на митт застигаю. Я й справді загубилася у власних почуттях. Я ніби маленька дівчинка, яка зайшла у потаємний куток своєї свідомості й не можу звідти вийти. Мені важко зрозуміти хто насправді сиав для мене важливим, а хто просто дурна прив'язаність. 

- Я... це все скоро закінчиться й ніхто не... - не встигаю договорити, як руки хлопця обхоплюють моє обличчя й він впивається у губи, не даючи змоги більше сказати й слова. Ставлю долоні на його груди й відпихаю. Дихання збите, а вуста досі прочинені. Що він робить? Навіщо? Навіщо псує дружбу між нами і ось це все... але, з моїм обуренням бореться й відчуття чогось прекрасного. Ніби мені необхідний цей поцілунок. 

- Що на тебе найшло? - фиркаю й помічаю поряд Свята, який злісно дивиться на Влада.

- Вона не хоче тебе цілувати, — гиркає.

- Вона моя подруга, важлива для мене, а ти ліпше стеж за своїми стосунками, — дратується Влад. Бачу, як вилиці ходять обличчям від злості. Чому він так нервується? Можливо... можливо весь час він натякав на себе, що він і є той самий? А ті роздратування за грою були зовсім не від великого кохання до Ади, а від моєї брехні?

- Подруга, але не іграшка, — шипить, обхопивши пальцями комір сорочки Ворона. - слухай сюди, друже, ліпше ти не повчай мене, а сам не наближайся до Дани, зрозумів? Між вами усе скінчено.

- Це не тобі вирішувати, — пищу зціпивши зуби. - у тебе своє особисте життя, а у мене своє й я теж маю право бути щасливою. – кричу важко дихаючи. Мене дратує його поведінка, дратує, що взагалі пішов за нами, а ще... ще я розумію, що мені не байдуже на Влада. Взагалі не байдуже. Можливо, він має рацію, я маленька наївна дівчинка, яка не тямить нічого у почуттях й це просто якась божевільна прив’язаність до Свята. Тупе бажання бути поруч із ним на місці Аделіни, яке жило поруч зі мною на протязі усього навчального року.

- Ти не щаслива, Дано. Не з ним...

- Ти помиляєшся... – шепочу. Тепер знаю, що кажу правду. Мені дійсно добре із Владом, я щаслива поруч із ним. – я щаслива з ним. Навіть не уявляєш на скільки. Знаєш, Святе, адже він один опинився поруч, коли ти так підло викинув мене зі свого життя, промінявши на дівчину, яка сама не знає чого хоче. Хоча, ви варті із нею одне одного. Ти такий же, Ада лишає ревниві погляди на Владу, а ти... ти на мені...

- Я... Дано, ходімо відвезу тебе додому. – істерично хмикаю й відводжу погляд. Лютий обхоплює пальцями мій лікоть, а я вперше розумію, що мені це все непотрібно насправді. Його дотики не чіпають моє серце й взагалі ніяк не відкликаються на мені. Не має того, що було тоді... колись, коли він возив мене на своє озеро. Помічаю, як Ворон злісно дивиться на пальці Свята на моїй руці й даю знак, аби не робив нічого. Я сама маю із цим покінчити.

- Зрозуміло, — хмикаю. – Відпусти мене, — шепочу та заглядаю у його очі. Ці погляди не викликають ніяких мурах на шкірі та тих самих метеликів у животі. Вони не викликають нічого. Мабуть, я жила у якихось своїх мріях, бажаннях, у яких й справді не помічала нікого й нічого окрім цього хлопця, але весь цей час я мала можливість бути по-справжньому щасливою. – я поїду із Владом.

- З глузду з’їхала? – фиркає Лютий. – ти хоч уявляєш з ким ти зв’язалася?

- Звісно, — легко посміхаюся й переводжу погляд на хлопця, який і справді хотів витягнути мене з бруду, який я сама ж і заколотила з власних почуттів. – мої почуття були оманливими, а Влад... він врятував мене. – посміхаюся Ворону й ловлю взаємну теплу посмішку. – залиш мене, Святе. Вже все втрачено й наші життя більше ніяк не перетинаються.

- Помиляєшся, — хмикає хлопець та ховає руки до кишень. – наші батьки... вони все вирішили за нас.

- Ми не в праві втручатися у їхні стосунки, а на нас це точно ніяк не вплине, бо кожен піде своєю дорогою, тому... просто порадій за свого тата. Прощавай, Святе. – легко посміхаюся та йду до свого друга, чи вже щось більше. Не знаю та й важко мені зразу ось так вирішити, що між нами. Адже, до сьогодні я була точно певна, що закохана у Лютого й була весь час зациклена тільки на ньому та його стосунках із Аделіною, але тепер... тепер усе стало ще складніше, бо після дотиків Свята, я зрозуміла, що вони мене не чіпають, натомість чіпають дотики іншого... найкращого друга.