Глава 45

Весь день ловлю себе на думці, що буквально не можу дочекатися вечірки. Ще зранечку приймаю душ та закручую бігуді. Чомусь хочеться сьогодні бути красивою й поки я сама не можу розібратися для кого.


З мамою стосунки після того зізнання стали трохи напруженіші. Ця жінка чомусь навіть в очі мої боїться дивитися, хоча я не маю права ображатися на її вибір, й розумію це, але прийняти поки що дається важко. Тому за сніданком фактично не говоримо взагалі, лише опорожнюємо тарілки та розходимося по кімнатах.


Ближче до вечора, одягаю зелену сукню з блискітками та чорні босоніжки. Наношу легкий макіяж й стягую бігуді, вкладаючи волосся. Після усього дивлюся на себе у дзеркалі й вперше не можу впізнати ту дівчину, яку бачу у відображенні. Вона не виглядає як зубрила, не виглядає, як юна дівчинка без амбіцій. Вона інша. Щонайменше королева, яка вперше так стрімко увірвалася у моє життя. В голові прокручуються варіанти подій, які могли б статися цього вечору. У всіх із них є присутність Свята й це напружує. Знаю, що обіцяла усім викинути цього хлопця зі своєї голови хоча б сьогодні, але... дається важко. Бо мені боляче. Мені нестерпно боляче. Моє серце ніби голими руками без анестезії виривають із середини. Я байдужа йому... Це як пророцтво. Від цього жахливо пече усередині, а життя стає безглуздим. Він вбив мене, розтоптав, знищив. Коли я плакала в подушку, його настрій був незмінним, а сам він завжди був байдужим. Чи кохала?..


Понад усе в світі кохала, та й кохаю досі... Напевне. Не знаю, бо не відчувала чогось схожого раніше, але, якщо мої думки просочені ним одним та клятою черешнею, то... чи кохання це? Чи просто якась дика залежність? І це теж, кляте пророцтво, адже... Хіба можна кохати такого як він? Або, хоча б прив’язатися? Ні... ні, точно ні. Це рівно мазохізму. Рівно тому, що ти саморуч знищуєш себе, рівняєш із землею й ховаєшся десь у підґрунті власної свідомості.


З роздумів видирає дзвінок, який за відчуттями грає на увесь будинок. Мотаю головою та дістаю телефон із тумби. Влад. Звісно, хто ще буде телефонувати.


- Слухаю, — посмішка миттю вкриває обличчя. Не знаю чому, не можу пояснити чому стається так, що Влад повертає мене у таку реальність. Кращу та з гамою кольорів. Хоча їх і не багато, а проблем досі вистачає, але... коли він поруч, життя ніби перетворюється на краще.

- Привіт, — швидко тараторить. – ти вже налаштована на гарно проведений вечір?

- Можна сказати, що так, — сміюсь у слухавку. – а ти скоро заїдеш за мною?

- Вже у дорозі, моя королево, — віджартовується хлопець. Закушую губу та посміхаюся, соромлячись. Зі мною ніхто раніше не був таким щирим, навіть Свят. Звісно, то все було грою, але ті поцілунки, вечори та й просто прогулянки... мені здавалося у нас щось більше, аніж просто гра, але, як виявилося, Лютий гарно грає задану роль.

- Не закушуй губи, принцесо, — шепоче у слухавку. Завмираю на мить та навіть не можу нічого сказати.

- Звідки ти?..

- Я все знаю, Данко, — знову сміється Влад. – ти ж завжди так робиш, коли чогось соромишся. А тут, я певен, що засоромилася.

- Невже, так добре знаєш мене? – зажмурюю очі.

- Краще, аніж думаєш, — каже якось дивно. Так, що мурахи вкривають шкіру. Не розумію, чому така реакція на звичайні слова Ворона. Чи все ж це більше слів і щось схоже на... флірт?

- Ну все, ти ж за кермом, — хутко переводжу тему. – тому, не поспішай, я чекаю на тебе.

- Гаразд, — відчуваю, як вуста хлопця вкриває посмішка, а я знову бачу ті самі милі впадини на худорлявих щоках.

Збиваю виклик та хапаю сумочку у колір босоніжок. Закидаю туди помаду для губ, телефон та про всяк випадок, ключі від дому, адже мама може сьогодні піти до свого нового... кхм... кавалера. Як би сумно не було признавати, що той чоловік батько Свята, але доля вона така. У неї свої правила гри, тому проти них не попреш. Зітхаю й виходжу зі своєї кімнати, спускаючись на кухню.


Раніше ми вже ходили на вечірку зі Святом, але чомусь тоді я так не хвилювалася, як роблю це зараз.


- Ти вже йдеш? – чую голос матері позаду себе.

- Ага, — киваю й повертаюся до жінки обличчям. Помічаю, що й вона одягнена у сукню та кудись збирається. Тобто, не кудись... до нього.

- Коли повернешся, Дано? – обережно запитує.

- А хіба є якась різниця? – шиплю роздратовано, а тоді заплющую очі й змушую себе заспокоїтися. Я не маю так реагувати, не маю... ця жінка теж має право бути щасливою.

- Дано... – зітхає. – у нас вже все налагоджувалося, мені шкода, що я все зіпсувала, — щиро каже. Бачу, як важко їй даються ці слова, проте знаю, що вона зараз каже правду. Згадую навіть свої думки щодо того, що маму змінить тільки кохання. Так і сталось, й тут ніхто не винен, що ним виявився батько Свята.

- Я знаю, мамо, — підходжу ближче та ніжно обіймаю. – пробач мені, я не маю так реагувати. Просто... мені важко прийняти це.

- Я розумію, доню, — шепоче. – але, ти ще така юна. На твоєму життєвому шляху трапиться ще багато чого непередбачуваного. Щасливо та болючого, але кожна ситуація, яка трапляється з нами – це так званий урок. Урок, що проводить для нас доля.

- Чому вона така несправедлива зі мною? – шепочу.

- Тобі лише так здається, Богданко, — гладить моє плече та цілує у чоло. Зараз саме той момент, коли я відчуваю ніжність своєї матері та її підтримку. Вона така необхідна мені зараз... – це тільки початок усього хаосу, але хіба це не чудово, пробивати собі шлях до справжнього щастя? Можливо, воно вже поруч із тобою, але твоя голова настільки забита тим хлопцем, що ти не готова прийняти його на цей момент.

Не підбираю слів, лише киваю, бо здається, якщо скажу хоча б слово, не стримаюся й почну ридати. Відпускаю жінку з обіймів та відходжу на крок від неї. Ще раз оглядаю маму з ніг до голови й врешті кажу:


- Ти дуже красива, ма, — легко посміхаюся, підтискаючи губи. – справді... ти заслуговуєш бути щасливою, а я не можу стояти в тебе на заваді.

- Дякую, — шепоче одними губами.

Буквально за секунду дверний дзвінок сповіщає про те, що хтось прийшов, а моє серце починає битися частіше. Переводжу короткий погляд на маму, яка киває в бік дверей та натякає на те, що пора вже відімкнути їх. Тому підходжу та провертаю ключ в серцевині замка. Натискаю на ручку й відмикаю двері. Мій погляд прикутий до землі, де вбачаю чорні черевики. Повільно підіймаю очі, розглядаючи чорні рвані джинси та такого ж кольору сорочку. Підіймаю погляд з-під густих вій й врешті посміхаюся. На порозі стоїть Він, той, хто забрав мій сум та допомагає вигребти з цього лайна. Нехай виходить погано, але з ним мені однаково стає краще.


Очі Влада блукають моїм тілом й з захватом розглядають кожен його сантиметр, від чого стає смішно.


- Ти така... – хлопець ковтає кім у горлі так гучно, що кадик на горлі здригається. Невже хвилюється? Ні... Ворон на таке не здатен.

- Яка? – сміюсь.

- Красива, — врешті каже, заглядаючи у очі.

- Справді? Ти теж нічого, — жартую я. Звісно, що жартую, адже Влад завжди має неймовірний вигляд. – а це кому? – здіймаю брови, тикаючи пальцем на величезний букет троянд. Трохи дивно, що він їх притягнув для мене, але так до біса приємно.

- Упс, — підтискає губи та весело сміється. – твоя краса вибила здоровий глузд. – каже та тикає букет у мої руки. Хапаю оберемок квітів й повертаюся до мами, сподіваючись на допомогу. Помічаю її щасливі очі та посмішку на вустах. Невже вона радіє за мене? Це дивує, але й лестить одночасно. Жінка підходить, вітаючись із Владом та обережно забирає квіти.

- Він кохає тебе, — шепоче на вухо так, аби почула лише я. Від цих слів ніяковію й взагалі втрачаю дар мови. Що вона вигадала взагалі? Про яке кохання може йти мова, ми ж лише друзі, а Влад взагалі зацікавлений Адою. Хоча, його слова... можливо вже не має ніякого кохання між ними, але й між нами його бути не може.

- Ходімо? – швидко бубню до хлопця.

- Точно, нам вже час. – Влад махає рукою мамі та подає мені свою долоню. Гублюсь від такого жесту, але все ж вкладаю свою. Коли наші пальці торкаються один одного, буквально відчуваю якийсь дивний струм та те, як стрімко пришвидшилося серцебиття. Багрянець на щоках миттю дав про себе знати, і я це добре відчувала. Раділа тільки тому, що за тональним на обличчі його точно не буде видно.

Як виявилося, Еван живе досить недалеко, тому й добралися ми до його будинку швидко, але схоже, що трохи спізнилися. Уся територія дому була заповнена людьми, а всюди грала голосно музика. Біти було чути ще коли ми тільки під'їжджали сюди. Це навіть круто, настрій відразу піднявся, а я вже передчувала сьогоднішній вечір, тільки слова мами не давали ніяк спокою... Влад кохає мене... навряд чи.


На розкішному подвір’ї зробила спробу знайти Олю та самого Евана, але така моя ідея з тріском провалилася, бо народу тут і дійсно було дуже багато. Зуміла знайти тільки басейн, звідки доносилася купа шуму. Помітила, що там всі купаються та п’ють коктейлі.


- Ти не казав, що тут басейн, — здивовано дивлюся на Влада.

- Гадав, ти не захочеш купатися, — стенає плечима.

- Ясно... – посміхаюся та обхоплюю хлопця під руку.

- Будеш щось пити? – запитує на вухо.

- Ага... чогось міцненького.

- Ти ж не вживаєш, Дан, — хмикає Ворон. – можливо коли чи ще чогось.

- Ліпше горілки... з апельсиновим соком.

- Впевнена? – зажмурює очі.

- Ага, — киваю та посміхаюсь. – ти ж зі мною, тому не страшно. Врешті, я маю відпочити хоча б раз у житті й не бути такою хорошою дівчинкою.

- Ну добре, тоді чекай тут, зараз принесу.

Влад зникає у натовпі, а я знову шукаю Олю. Дівчини ніде не має, зате на очі натрапляють Свят зі своєю дівчиною. Вони у басейні, Ада плескається у воді біля борта, а Свят сидить зверху, бовтаються тільки ноги хлопця. Він обіймає тендітне тіло кучерявою та весело про щось розповідає, а тоді відводить погляд, та проходиться ним повз мене. Навіть не помічає... але не встигаю розчаруватися, як очі хлопця вертаються у мій бік й зупиняються, а посмішка миттю зникає.


Я теж не відводжу свій. Не знаю скільки проходить часу ось так, напевне небагато, адже Аделіні б точно це не сподобалася, але для мене у цих секундах промайнула ціла вічність.


- Ось, — Влад з’являється так швидко, ніби й не зникав. Встигаю помітити, як у Свята спалахують очі люттю й стискаються зуби. Мотаю головою й важко зітхаю та натягую посмішку, приймаючи замовлений коктейль.

- Дякую, — чмокаю хлопця у щоку.

- Та не має за що, головне не сп’яній швидко, інакше, що мені з тобою робити? – насміхається Ворон.

Обіцянку дотриматися не виходить, бо вже за годину та два однакових коктейлі я реально п’янію. Звісно, я не з тих дівчаток, що любили погуляти, пити алкоголь та розважатися. Швидше, я з тих хто сидів за книжками, аби потрапити в цей «класний» коледж. Так мрія мами поступово переросла у мою власну й я теж хотіла потрапити сюди, фактично все моє життя будувалося так, аби в результаті потрапити у цей коледж. Я й потрапила... але у кожної монети дві сторони.


Потім ми швидко знайшли Олю та Евана, вони були у будинку й грали ще з декількома однолітками якусь гру.


- Данко, ви прийшли, — пропищала подруга й підскочила, підбігаючи ближче. Дівчина міцно стисла мене в обіймах, а тоді й Влада теж.

- І тобі привіт, — легко посміхнулася. – щось цікаве? – киваю у бік столу.

- Ну таке, — морщить носа. – правда або дія.

- Досить... популярна гра, — хмикаю. Вона й справді популярна, тобто, навіть не так. Набридлива, здається, що у неї грають усі підлітки та студенти, ніби це такий тренд.

- Ага, — сміється. – зіграєте з нами?

- Спробуймо, — стенаю байдуже плечима. Власне, чому б і ні? Ми ж прийшли сюди розважатися та забувати про Свята.

- Впевнена? – вкотре застерігає Влад. Не відповідаю, лише киваю та тягну хлопця за собою до столу.

Місця за столом майже не має, тому доводиться сідати Владу на коліна й це... кхм... до біса дивно й викликає якісь незрозумілі відчуття. Чи має так бути? Адже, ми друзі й такі маленькі дії не мають викликати мурах на шкірі та підвищувати серцебиття. Правда ж?


Спершу питання у грі зовсім невинні та навіть не цікаві, настільки, що на них відповідають усі й до дій навіть не доходить. Навіть хочеться вже встати та піти випити ще коктейль, або принаймні потанцювати. Але тільки з’являється думка про те, щоб втекти, як до нас долучаються ще троє гравців: Свят, Ада та подруга дівчини – Софія.


Мабуть, як би я нічого сьогодні не вживала, досі б хотіла втекти, але зараз ситуація складається зовсім по-іншому, а я маю нестримне бажання залишитися у грі.


- Мала, — шепоче на вухо Влад та долонею тримає моє коліно. Сказати, що я неспокійна у цю мить, рівноцінно, якщо не сказати нічого. Мною реально кидає, а в думках відбувається суцільний хаос. Дихання збите, і я вперше ловлю себе на тому, що мені подобаються його дотики. Не як друга, ні... це вже зовсім інше. – можливо, підемо? Тут і так не має місця.

- Ні, — мотаю головою. – ми лишаємося, тут усе тільки в розпалі. – підморгую хлопцеві та переводжу погляд на Свята. Його очі спрямовані у бік рук Ворона й бачу, як Лютого дратує те, що Влад торкається мене. Не розумію його реакцію та й взагалі, дивно все це. Ну й нехай...

- Добре, — зітхає Влад. – друзі, моя подруга хоче лишитися у грі, тому гадаю, якщо її покине хтось із вас, — сухо фиркає хлопець, м'яко натякаючи на те, аби хтось пішов. Знаю, що його світло проявляється тільки поруч зі мною, до усіх інших Ворон байдужий. Це лестить та дивує, але такий розклад мені до душі, бо я дійсно щаслива, що місяць тому зустріла цього хлопця.

Двоє із хлопців фиркають, але все ж під натиском Влада, встають та покидають диван, а на їх місце всідаються Влад з Адою та Софією. Здається, усе тільки починається. Весело хмикаю й всідаюся на руках хлопця зручніше.


- Я кручу, — пищить Аделіна та хапає пальчиками скляну пляшку. Помічаю, як Ворон закочує очі, а я навпаки чекаю продовження. Дівчина крутить пляшку й всі чекають моменту, поки та зупиниться. Й вона зупиняється... на мені. – о, славненько. – щебече та широко посміхається. - Дано... – кривиться. - ти кохаєш Влада? - запитує кучерява, пильно дивлячись у очі.

Таке питання дівчини трохи насторожує. З чого взагалі у когось виникла думка про наше кохання із Владом, адже всі знають, що ми лише друзі. Кидаю короткий погляд на хлопця, який досі тримає свої руки на моїх ногах. У його очах дійсно є щось таке... чого не було ще раніше. Те, що змушує легко посміхнутися, а тоді переводжу очі на Свята. Він роздратований, знаю точно, але не видає цього, лише лукаво посміхається, заглядаючи в очі, а руки Лютого гладять ніжки кучерявої. Не знаю чим керуюся, можливо, це алкоголь так впливає, але кажу наступне:


- Не знаю, що таке кохання, чесно кажучи, бо насправді, я ніколи нікого не кохала, а попередні стосунки були для мене ілюзією... – зітхаю, дивлячись на Свята. - з Владом відчуваю щось прекрасне, таке, що гріє серце й дарує радість, тому... - помічаю насуплений погляд Свята на собі й зацікавлений Ади. - я кохаю тебе, Владе. - Влад криво посміхається, схоже я зробила йому боляче своєю брехнею та якось зачепила його почуття. Але це мене не зупиняє й для чогось цілую хлопця прямо в губи. Відчуваю його шок, який змішується з якимось трепетом. Він відповідає на поцілунок, й мушу визнати, що мені приємно це робити. Зі Святом не відчувала того, що відчуваю зараз... жодного разу. З Вороном, бувши тут, у обіймах, у його дотиках та торкаючись вустами до його вуст, забуваю про усе на світі. Про біль та образи, та й взагалі про те, ким я є насправді.

- Ей, — фиркає кучерява. - досить! Ти крутиш.

- Добре, — киваю. Кручу пляшку й вона показує на Свята.

- Святе... ти й справді кохаєш Аду?

- Звісно, — злісно фиркає, стискаючи дівчину міцніше, на що та весело посміхається.

- І я тебе, ведмедику, — цілує його у щоку, а мене ледь не вивертає, та я посміхаюсь. Помічаю, що від цієї картини погано не лише мені.

- Поговоримо? - шепочу Владу на вухо. - наодинці...

- Ходімо, — бере за руку та веде десь у коридор будинку, який виявляється повністю порожнім.