Глава 43

Довго лежу дивлячись у стелю, не знаю, чому так образливо та боляче. Я буквально відчуваю зраду серцем, хоча головою розумію, що ображатися ні на що, адже навіть моя матір заслуговує бути щасливою, попри усе.

Переводжу погляд на годинник. Вже пізній вечір, майже десята. Три дні. Залишилося всього три дні у тій школі, а далі іспити і випускний. Все. От тільки... до вісімнадцяти ще довго, а мама з тим чоловіком може зійтися значно швидше й це картає душу, ніби листок на сильному вітру. Мене розриває та навіть вбиває такий розклад подій, бо я понад усе не хочу, аби все це відбувалося у реальності, аби виходило за межі моїх хвилювань й ставало дійсністю. Так не хочу...

Хапаю телефон та дзвоню тому, хто зможе розділити мій біль навпіл й зрозуміти більше за усіх.

- Слухаю, — відразу чується на іншій лінії. – як пройшла розмова? Все у нормі?

- Не знаю... вона кохає його, я бачила по очах, то хіба можу змушувати руйнувати власне щастя заради мене? Це ж егоїзм, не менше, — зітхаю.

- Точно, — хмикає Влад. – добре, що розумієш це.

- Ага, — зітхаю, переминаючи нігті на пальцях. – а ти як? Лишилося три дні, а далі іспити... трохи хвилююся.

- Ти розумна, Данко, — він посміхається. Точно знаю, чомусь відчуваю це. Заплющую очі й бачу, як з’являються ямки на його худорлявих щоках, а темрява у очах перетворюється на світло. Це змушує й самій усміхнутися.

- Ти теж, — посміхаюся й знаю, що Ворон також це відчуває. – ти знаєш це, правда?

- Не певен, але щось таке є, — віджартовується хлопець, а тоді на мить замовкає. На секунди взагалі здається, що дзвінок перервало, але вже в інший момент чую важке дихання. – слухай, у Евана вечірка в суботу, ти як? Складеш компанію своєму другу за нещастям?

- У Евана? – дивуюся щиро я. – Оля нічого не казала.

- Думаю, що скаже завтра, — спокійно говорить Влад. – тільки сьогодні виникла така ідея.

- Оу, зрозуміло, — морщу ніс. Трохи образливо, що Влад дізнається про таке перший, адже Оля моя подруга й, звісно, мала б розповісти.

- То як?

- Згода, — врешті кажу. – що по дрескоду?

- Гарна сукня та посмішка на обличчі, — сміється він. – а ще... Дан, ще викинь Свята зі своєї прекрасної голівки хоча б на один вечір.

Посмішка на моєму обличчі миттю згасає. Я не знаю й ніколи не зможу пояснити, чому той хлопець, який провів зі мною лише декілька тижнів, настільки міцно впився у саме серце й не покидає його. Понад усе на світі я б хотіла викинути Свята зі своєї голови... свого серця та дати спокій їхнім стосункам, але щось невидиме ніби з’їдає мене й не дозволяє відпустити. Це гнітить, жахливо відбивається на частинках ще живої душі. Знаю, що він не зрадив, не скористався моїм тілом чи щось на кшталт цього, але... Я встигла закохатися й це до біса дивно, та так неправильно.

- Мала? – вириває мене з шуму власних думок.

- Я тут, — спокійно кажу, мотаючи головою.

- Ти знову за своє, Дан?

- Я не знаю, — врешті зітхаю. – не знаю, — скиглю. – я не можу забути його, розумієш? Я просто не в змозі зробити цього, як би не хотіла. Не виходить...

- Я обіцяв допомогти тобі викинути його та забути, але...

- У тебе не виходить, — доповнюю його. – ні у кого не виходить, Владе. І, найгірше те, що я не знаю як бути далі, адже розумію, що все це не є нормальним.

- Можливо психолог?

- Ні, — відразу кидаю. – я ж не божевільна.

- Ніхто й не говорить про те, що ти божевільна, — швидко каже хлопець. – просто, можливо хоч він тобі допоможе викинути з голови Свята?

- Ні, — фиркаю трохи роздратовано. – я викину, якщо ми на кожному кроці не будемо обговорювати його. То коли ця вечірка? – вирішую перевести тему, інакше знову шкодуватиму про сказане.

- В суботу. На котру не знаю, думаю, Оля завтра повідомить.

- Гаразд, — важко видихаю я. – тоді до завтра.

- Не сумуй, — шепоче у слухавку від чого знову змушує мій настрій змінитися. Легко посміхаюся та чмокаю власний телефон, а тоді збиваю виклик.

Після дзвінка ще довго думаю про нашу розмову. Сама налаштовую себе на те, аби більше не думати про хлопця зі своїх мрій, а сконцентруватися на чомусь іншому. Більш важливому. Тому, приймаю гарячу ванну й лягаю під холодну ковдру, яка за декілька хвилин стає теплою від температури мого тіла. Вмикаю телефон й гортаю стрічку інстаграму, у Свята так і не з’явилася сторінка у соцмережах, а от у Ади вона є, тому не можу стриматися й тицяю на профіль дівчини, гортаючи її пости. Майже на кожному кучерява в обіймах того, про кого мрію я вже понад вісім місяців поспіль. Помічаю, що кружечок навколо заставки з фото горить рожевим. Чорт. Так хочеться подивитися, що там, але ж мої дії точно будуть помітними для Ади. Стримую себе й врешті тицяю на кнопку вимкнення телефону й кладу його у бік, але той яскравий рожевий кружечок не дає спокійно заснути. Та й подивитися я теж не можу, інакше розсекречу себе, тому всю ніч фактично кручусь на ліжку й не можу нарешті лягти спати.

На ранок швидко збираюся та снідаю разом з мамою, вона пропонує підвезти мене до школи, чим власне й дивує, адже машини у нас не має. Як виявляється, то це батько Свята буде її возити до школи, або його водій. Хм. Цікаво...

Відмовляюся від такої пропозиції та вибігаю на вулицю, де вже за звичаєм чекає Влад з широкою усмішкою та в сонцезахисних окулярах.