Глава 42

Знаю, що вдома на мене чекає складна розмова з мамою. Не знаю, що між нами буде далі й насправді боюся, що усе повернеться до тих часів, коли була суцільна напруга. Тому, важко зітхаю та заглядаю у очі хлопця, що не лишає мене у такий важкий час.

- Все буде добре, Дан, — шепоче ніжно та гладить шкіру моїх щік. – ви маєте поговорити. Твою маму також можна зрозуміти, вона не обирала кого кохати, так як і ти сама, — заглядає у мої очі своїми, повними суму.

Знаю, що він переймається моїми проблемами, не знаю чому ось так, але із Владом все по-іншому. Раніше, я ніби не хотіла бачити його світло у суцільній темряві, хоча було воно там завжди, і я у цьому певна. У нас ніколи не було непорозумінь чи щось на кшталт цього. Цей хлопець розуміє мене, повністю. Знаю, що не використовує. Точно знаю...

- Не мовчи, маленька, — знову шепочу крізь тривалу паузу та ковтає важкий кім, відчуваю це. Не розумію, чому йому так сумно та боляче, адже ми просто друзі, та помітила, що коли мова торкається Свята, Влад змінюється. Але ж... він сам кохає Алеліну?

- Я боюсь, — щиро кажу та притуляюсь міцніше до хлопця крізь відстань між нами. – боюся, що все стане так, як було раніше. Що ми не розумітимемо одна одну, й мама знову втратить контроль над собою, а далі... далі ми переїдемо до них у будинок й там не буде жодної підтримки.

- У тебе завжди буду я, чуєш? Щоб там не сталося і як не повернулася доля, я буду поруч... попри все, — торкається вустами чола, викликаючи у мені дивні сироти. – головне... Не розчаровуйся у мені більше.

- Я... я, пробач мені за сьогоднішнє, я не хотіла, аби все сталось так, — опускаю погляд та по-справжньому шкодую за те, що відбулося. – просто, я у відчаї.

- Знаю, — легко посміхається.

- Мені напевно час, — кидаю сухо.

- Хочеш піду із тобою?

- Ні... – мотаю головою. – ні, не потрібно, я маю сама поговорити із нею та розставити усі крапки.

- Добре, тоді подзвони, — знову цілує в щоку та відпускає.

Коли лишаю салон авто Влада, до голови миттєво вривається думка про те, що у нас якось все неправильно. Хіба так мають поводити себе друзі? З цією ніжністю, поцілунками та занадто тісною близькістю... душевною.

Хіба має бути настільки добре, що хочеться бути поруч весь час? Мотаю головою викидаючи дурні думки. Звісно, що має, просто... я раніше навіть не знала, що таке дружба, а Свят, він не дружив, лише користувався.

Перед дверима будинку серце починає сполохано калатати, ніби пташка, яка застрягла у клітці й хоче вибратися на волю. Мені важко... дуже важко, щось ніби душить усередині й не дозволяє здорово мислити.

Натискаю на ручку, а десь всередині ховається маленька надія, що вони замкнені, а мами не має вдома. Та тільки, двері піддаються відразу, а з них доноситься ароматний запах їжі. Мама вдома...

Важко зітхаю, опускаючи сумний та розчарований погляд. Отже, розмові бути. Ні, я знала, що вона точно має бути, але не так швидко, бо мені страшно. Мені надзвичайно страшно, що усе зруйнується. І це все зруйнують два чоловіка. Два абсолютно чужих чоловіка.

- Дано, ти? – доноситься з кухні.

- Я, — важко протягую. – а мав бути ще хтось? – напружено запитую.

- Ні, — виходить з кухні жінка та обережно натягує посмішку. Бачу, що вона не щира, а в очах острах. Вона теж боїться усе зруйнувати, а це вже щось. Отже, мабуть, мама дійсно закохалася не за своїм бажанням. – Дан, я приготувала обід, — нервово кидає погляд на годинник.- вже вечерю.

- Чую аромат, — підтискаю губи. – не сваритимеш?

- За що? – дивується, ніби дійсно не розуміє.

- Я погуляла, — мружусь. Колись, коли тільки вступала у той коледж, для мами було важливим, аби я навіть не спізнювалася, а тепер, навіть дивно, що мова не починається відразу з цього.

- Я знаю, — спокійно каже. – я прикрила тебе, тому... загалом, я розумію, чому ти втекла. Ти мала все обдумати... наодинці.

- Мала, — повторюю та мию руки в кухні. Мама ходить за мною та з обережністю спостерігає за моїми словами та діями.

- Ти була не сама, — чомусь стверджує, ніби точно знає це. – Владик був поруч, — здивовано повертаю погляд на жінку, але це здивування швидко випаровується. Мама – директор, тому вона, звісно знає, що Влад також втік слідом.

- Так, була... – стенаю плечима. – то повечеряємо?

- Звісно, — метушливо підплигує та несеться виставляти страви на стіл. Занадто багато, як для звичайної вечері матері та доньки.

Ми приймаємося за їжу та мовчки, близько п’ятнадцяти хвилин, змітаємо усе зі столу. Відчуваю на якомусь ментальному рівні, що й мамі важко розмовляти про це. А я й не знаю з чого почати та й те, як взагалі сприймати цього чоловіка, адже він батько Свята, а я... я так не хочу того, що наближається.

Напевно й сама поводжу себе егоїстично, адже, хоча б мама заслуговує на справжнє кохання й вона точно не вина, що ним виявився батько того, хто зруйнував моє життя. Тому, важко видихаю та відкладаю виделку, складаючи пальці у замок. Я маю почати цю розмову, просто маю вирішити усе тут і зараз та сприйняти правду такою, яка вона є.

- Ти кохаєш його? – слова даються мені дуже важко, але все ж вимовляю їх та чекаю відповіді.

- Кохаю, Дан.

- І це не через гроші чи посаду директора, чи ще щось на кшталт цього?

- Ні, — хмуриться та мотає головою, а я підіймаю погляд, заглядаючи жінці у вічі. Здається, так я матиму змогу зрозуміти, правду вона говорить чи лукавить, і тепер я точно певна, що це правда. – я не знаю, як так склалося і я не хотіла, аби так все вилилося на тебе, Дан. Мені справді шкода...

- Не треба, — сумно зітхаю. – ти не вина, що той чоловік батько Свята. Ніхто не винен.

- Ти ще досі щось відчуваєш до того Свята, — сумно стверджує мама.

- Це неважливо, — легко посміхаюся. – я просто боюся, що прийде час і ти захочеш переїхати у їх будинок, а там він та й Ада буде постійно поруч, а я... я так не хочу цього.

- Доню... – важко протягує жінка та підходить до мене, обіймаючи. – все буде добре, Свят поїде на навчання, ти теж, а там... там усе надолужиться. Якщо захочеш, житимеш у цьому будинку, коли виповниться вісімнадцять.

- Як би усе було так просто, — зітхаю. Відчуваю, як по щоці котиться перша сльоза, й стримувати їх стає ще важче.

- Я думала, що Владик... що він більше для тебе, аніж друг, — обережно каже.

- Ні, не більше, — заперечно мотаю головою. – не може бути більше. До речі, щодо цього. Я б хотіла навчатися із ним в одному університеті.

- Добре, — відразу погоджується. – я усе зроблю, аби саме так і сталося.

- Дякую, — сухо кажу. – я піду до себе, — вдихаю важко повітря та йду геть. Мені й так важко далася ця розмова, й тепер я хочу побути на одинці сама із собою. А завтра...

...завтра буде новий день.