Глава 41

Телефон у кишені розривається від дзвінків, та я навіть не хочу заглядати у нього й дізнаватися кому так потрібно поговорити зі мною. Мені образливо, боляче та просто нестерпно усвідомлювати усе те, що відбулося сьогодні.

Мама ж, мабуть давно знала, що цей чоловік батько Свята, але навіть і не думала розповісти мене, підготувати до цього, вона обрала інший шлях, значно простіший – бити напролом.
Коли телефон вкотре вібрує у кишені, дістаю його та бачу, що це Влад, і ще декілька пропущених від нього та Олі, тому підіймаю слухавку, бо здається, що зараз тільки у ньому мій порятунок.

- Слухаю, — схлипую, витираючи сльози кулаками.

- Дан, ти де? – гиркає розлючено хлопець. – ти знаєш, що я хвилююся...

- Владе... чому все так? – знову схлипую, ігноруючи запитання хлопця.

- Як, Дан? Твоя мама стала директором, це ж все? – обережно запитує. Бачу, що Ворон взагалі не розуміє чому моя реакція настільки емоційна.

- Ні... Ні, не все, — шепочу, усвідомлюючи усю правду. Усю реальність. – мама... тато Свята...

- Вони разом, — важко видихає Влад, доповнюючи мене.

- Разом, — зітхаю та знову витираю накопичені сльози. – а що далі? Що, якщо вони зійдуться і мама переїде до них, або вони до нас, що тоді? Що я робитиму поруч із ним?

- Маленька... – важко протягує голосом повного жалю. – скажи де ти, я приїду.

- У тебе заняття, тобі не можна прогулювати, — фиркаю.

- Мені можна, — чую, як легко посміхається. – то де ти?

- На озері, біля парку, — швидко тараторю. Адресу не кажу, бо Влад знає про це озеро, я розповідала йому раніше, що це улюблене місце Свята.

- Зараз приїду, тільки не тікай нікуди.

Влад збиває слухавку, а я дістаю навушники з рюкзака та вмикаю улюблену музику. Звісно, зараз взагалі не до танців, тому просто слухаю в надії, що заспокоїть.
Сумно хмикаю від усвідомлення того, що ми зі Святом ніхто. У кожного свій шлях та близькі люди, важко розуміти, що він приїздить сюди із Адою, ділить із цією дівчиною улюблене місце, а я... я зараз буду ділити місце хлопця своїх мрій із його ворогом. Дивно, чи не так? Дуже дивно... мабуть, я практично викрала це озеро у нього, порушила якусь власність, самотність та душевний спокій, але... Маю право це зробити, бо Лютий зробив ще болючіше, він викрав моє серце. Використав для своїх цілей, а тепер показує, як його дратує те, що я всюди із Владом. Цікаво, чому реакція не святого саме така, чому йому не байдуже на нас. Нехай живе та тішиться зі своєю кучерявою. Гірко схлипую та обхоплюю коліна долонями.

Скільки можна? Скільки можна думати про нього та сумувати за тим малим, що нас пов’язало? Чому я така немічна й слабка? Я не хочу... Не хочу думати про нього, не хочу кохати та сходити з розуму від однієї лише думки, що він з іншою.

- Дано, — чую поруч із собою знайомий голос. – підіймайся хутко, — розлючено гиркає Влад. – земля ще холодна, хочеш захворіти?

- Мені байдуже, — щиро кажу, а хлопець тягне мене, підіймаючи з землі.

- А мені ні, — дратується він. – слухай, скільки вже можна? Ти себе заганяєш у якусь прірву з цим Святом. Так вже не можна, ти чуєш? Ти знайдеш ще справжнє своє кохання, Дан.

- Я не знаю... Я розумію, що це неправильно, але не можу нічого зробити із почуттями.

- Я теж, — зітхає. – але ж контролюю їх, врешті у мене з’явилася чудова подруга і стало значно краще переживати усе це. А ти? Чим ти гірша?

- Я слабка, — гірко всміхаюся. – я не знала, що таке «кохати» і завжди думала тільки про навчання, не цікавилася хлопцями. Я й далі ними не цікавилася б, якщо... якби не ти, — фиркаю. – ти все зруйнував!

- Ти серйозно? – обурюється він. Бачу у очах Ворона лють, він і справді роздратований, а я й справді звинувачую його.

- Ти мене зачепив тоді, у перший день, — розлючено гиркаю та б’ю хлопця в груди. – як би не чіпав, він би не став на мій захист, не став закохувати в себе і не розбив би серце.

- Ти звихнулася? – гарчить Влад. Його очі палають вогнем від злості. – можливо, тобі треба до лікаря, Дано? Серйозно... Це вже ненормально, ти чуєш, що кажеш?! – хапає за плечі та легко трусить. Одним поглядом змушує дивитися у свої очі, а у них суцільна розчарованість та злість. Напевно, він має рацію, Влад тут зовсім ні до чого, а я... я просто шукаю винуватців.

- Пробач мені, — сльози заповнюють очі. – я така дурна, ти єдиний хто підтримує... – знову схлипую та міцно обіймаю хлопця. Чую, як важко він дихає, а серце швидко б’ється, але Влад потроху заспокоюється й врешті обіймає взаємно.

- Ти така дурненька, — шепоче він на вухо.

- Я не можу нічого вдіяти, Владе.

Він ігнорує лише дужче притискає до себе та дихає у маківку, зігріваючи своїм повітрям. Як я взагалі могла звинуватити його у своїх проблемах, адже... Ніхто крім Влада не хвилюється за мене ось так. Оля вже давно дратується, що я помішалася на тому хлопцеві, а мама... Вона взагалі вирішила вдарити по болючому.
Притискаюся до теплого тіла та міцніше стискаю руки. Мені добре у його обіймах, та й взагалі поруч із ним, я давно це зрозуміла...

- Задушиш, маленька, — посміюється хлопець.

- Витримаєш, — хмикаю.

- Не замерзла? Тут вітер прохолодний, — дивиться навколо, а я знизую плечима, бо справді трохи замерзла. – можливо того капучино?

- Ага, — витираю залишки сліз та киваю головою.

- Тоді, ходімо, — вказує у бік свого автомобіля та обіймає мої плечі.

Так і проводимо увесь день разом, па заняття більше не повертаємося, бо здається, зараз нам це не потрібно. І, нехай це останній тиждень навчання, нехай батьки сердяться, що так ми псуємо свої бали у атестаті, та нам просто добре. Ми потрібні один одному для підтримки, й здається, що навчання зараз взагалі не важливе. А ще, я точно зрозуміла, що хочу прийняти пропозицію Влада й навчатися у одному Виші, та тільки вирішую не говорити хлопцеві зараз, а скажу тоді, коли подаватимемо документи.