Глава 40

На благо урок проводить не мама, а інший вчителька. Вона у нас раніше заміняла один раз, та у мене тепер у голові зовсім інші думки. Не складається картинка… зовсім. Я щиро не розумію, що мама робить у школі та ще й на посаді директора. Принаймні, це до біса дивно.

- Філатова, — зве вчителька. – ти тут з нами? – посміюється вона.

- Так… вибачте.

- То що скажеш з цього приводу?

- Тобто? – зводжу запитально брови. Так, я пропустила усе, про що говорив клас, бо мені взагалі не до цього. Я фактично в шоці від усіх подій сьогоднішнього дня, тому маю право не слухати навчальний матеріал.

- Ми обговорювали твір, — посміхається жінка.

- Пробачте, я не слухала, — кажу правду. Чую, як Влад намагається щось підказати, але я навіть сприймати не хочу цю інформацію, буквально.

- Тоді сідай, готуйся, — вказує на місце за партою і я сідаю. Готуватися я точно не збираюся, мені вже чхати, яка оцінка влетить до атестата.

Не знаю, чи щастить мені чи просто жінка бачить, що мені складно зараз, але до кінця уроку більше не запитує, а по завершенню, не чекаю на Олю та Влада, вибігаю із класу та направляюся прямісінько до кабінету директора. Кабінету моєї мами, дідько забирай.

- Мам, — розлючено бурчу, коли вриваюся без стуку. Жінка діловито сидить за столом та перевіряє папери. – що це в біса таке? Ти ще зранку готувала обід, як ні в чому не бувало, у домашньому халаті, а вже за пів години ти тут… оголошена, як директор.

- Дано… - починає мама обережно. – я не знала, як тобі сказати. Не була певна, що сприймеш нормально таку інформацію.

- Нормально?! Мамо, що взагалі тут коїться? Хто тобі батько Свята? Де його мачуха? І, взагалі, у тебе немає досвіду роботи, то з чого така честь?

- Не знаю, — знизує плечима. – та й мені байдуже. Я шукала роботу – я знайшла її.

- Не бреши мені, чуєш? Краще скажи правду, поки не запізно. Це він той чоловік з яким ти проводиш час, так? – з острахом для себе запитую. Як я мрію про те, аби мої здогадки виявилися помилковими. Буквально схрещую позаду пальці, а час до маминої відповіді плине для мене наче вічність.

- Доню, розумієш… - підіймається з-за столу та спирається на нього. – я не знаю, як тобі це пояснити, але… я кохаю його, так, ти маєш рацію. Ми не просто знайомі чи друзі, це з ним я проводжу вільний час… - не даю їй договорити. Мене буквально розриває від болю та образи, вона хоч сама розуміє, що робить зараз? Чому?.. чому серед майже 8 мільярдів чоловік, вона обрала батька Свята?..

- Мам… чому ти так? – тремтячим голосом шепочу.

- Як так, Дано?

- Ти знаєш… знаєш, що він батько Свята, — шепочу зі сльозами на очах. – знаєш, що він розбив мені серце, а ти… ти з ним після усього.

- Дано… - підходить ближче та обіймає. – заспокойся, чуєш? Ми не в праві обирати кого кохати, як би сумно це не було.

- А його дружина, мам? Ти відбила цього чоловіка?

- Ні, — мотає головою. Що ти? Звісно, що ні. У них давно напружені стосунки, тому я не відбивала нікого.

Не відповідаю нічого, просто ігнорую та йду геть. Саме такою можливістю користуються інші, коли прогулюють уроки? Зв’язками? Тоді не бачу перешкод прогуляти школу сьогодні. Мені необхідно відволіктися від усього цього безладу. Швидко минаю турнікети з охороною, як не дивно, але більше запитань ніхто не задає. Звісно, я ж дочка директора і про це вже відомо усім, бо чутки розповсюджуються у цих стінах стрімко.

Мені образливо… мені так образливо та боляче, що буквально щось невидиме з'їдає усі нутрощі. Забороняє вдихати кисень та душить невидимим газом. Не тримаю більше сліз, бо не в праві боротися з ними. Мені важко, бо не розумію, що далі. Якщо він покинув свою дружину, взяв маму на посаду директора, то у них усе серйозно? А це значить тільки одне – ми скоро станемо зі Святом братом та сестрою й будемо жити під одним дахом? Ні… боже, ні. Не про таке я мріяла, не цього хотіла. Я хотіла забути його, випуститися, вступити у якийсь університет і викинути цього хлопця зі своєї голови, а тепер… мама усе зруйнувала, вона постійно усе руйнує. Ставить свої пріоритети вище моїх та розбиває моє серце, сама того не розуміючи. Вона вбиває мене… буквально.

Викликаю таксі та автоматично вказую не адресу улюбленого місця, а того самого озера на яке завжди возив мене Свят. Чомусь мені хочеться опинитися саме там, тобто… моїй душі хочеться опинитися там, і я не розумію чому саме так.

Доїжджаємо ми туди швидко, тому розраховуюся та виходжу на вулицю. Коли автомобіль зникає за межами озера, обираю тихе місце та падаю прямо на холодну землю, обхоплюючи долонями обличчя. Як я не хочу цього всього… хочу, аби усе виявилося найстрашнішим сном, кошмаром, якому місце тільки там, у не реальному світі, але все значно гірше… значно реальніше. І я не знаю, що робитиму далі…