Глава 38

- Я бачив Свята, Дан, — обережно каже Ворон. – усе гаразд?

- Так… - стараюся усміхнуся, та розумію, що виходить у мене не дуже, бо через дорогу бачу Аду на пасажирському. Місці, де раніше сиділа я.

- Точно?

- Так, — киваю та дивлюсь на кучеряву. – все чудово, справді. Якщо бути відвертими, то сьогодні, поруч із тобою мені по-справжньому добре. І я не про якесь зближення, як хлопця та дівчини, здається… здається, мені просто не вистачало спілкування з іншими.

- Я ж казав, мала, — весело хмикає. – бачиш, я мав рацію, — радіє хлопець та щиро посміхається. – то що там з кавою? Обрала на свій розсуд?

- Звісно, — мотаю головою та переводжу усю увагу на капучино в руках. – твоя кава, — простягаю із широкою посмішкою, а тоді тягнусь у кишеню. – та-а-а-а-а, маленький бонус. Дуже смакує, коли вмокаєш у капучино, це така насолода.

- Ого, — щиро дивується. – то печиво теж додається.

- Звісно, — посміхаюся я. – то ти будеш куштувати, чи запитав, аби не образити мене?

- Буду, — киває стверджувально Влад та робить перший ковток. Спершу ніяк не реагує, лише смакує та старається щось зрозуміти, а тоді робить ковток вдруге. – бляха, смачна хрінь.

- Моя улюблена… хрінь, — гучно сміюсь. Зараз мені по-справжньому легко, не знаю чому так. Й не розумію, чому поруч із Владом трохи забуваю Свята. Здається, цей хлопець і справді може стати другом.

Ми губимось у часі за питтям найсмачнішого карамельного капучино в місті та гучним сміхом. Не знаю промайнула хвилина чи вже цілих п’ять, але Свята я побачила випадково, коли він також виносив каву з кіоску. Хлопець насуплено спостерігав за нами з боку й здається, що йому не зовсім подобалося те, що я поруч із Владом. Чесно, не розумію чому він поводиться так дивно, хіба не байдуже цьому хлопцеві з ким я та що роблю? Адже, таку обіцяну дружбу він запросто проміняв на Аделіну.

Він не зупиняється, ні. Свят ні на секунди не зупиняється, а продовжує рух. Тільки хмурий погляд прикутий до нас із Владом й хлопець поруч це помічає, тому для чогось обіймає мої плечі та різко цілує щоку. Від такого жесту Лютий різко відвертає погляд та ховається за межами автомобіля, а тоді й зовсім зривається з місця. Певно повезе Аделіну на те озеро поруч з парком, а потім вони проведуть там ніч. Тільки тепер у цій історії присутнє кохання, а у мене розбите серце.

- Навіщо ти зробив це? – байдуже запитую.

- Аби підтримати тебе, — сухо каже хлопець. – я бачу, що тобі важко спостерігати за ними, Дан. Ти заслуговуєш на краще, а я постараюся трусити цього негідника із твоєї голови.

- Годі про нього, — сумно хмикаю та огортаю пальцями стакан. – то як? Сподобалося?

- На стільки, що братиму тут це капучино завжди.

- Ти хотів сказати «цю хрінь», - легко сміюсь та дивлюсь у очі Влада.

- Точно, — посміхається. – куди далі?

- Не знаю, давай, мабуть додому, — стенаю плечима та роблю черговий ковток вже холодного капучино. – завтра ще уроки, тому варто виспатися. Останній місяць для мене видається важким.

- Мабуть, так у всіх випускників, — підмічає. – мене батьки взагалі відправлять ще додатково на усілякі курси, там справді хрінь.

- Чому ж? Хороший виш по закінченню, а тоді не менш престижна робота, — підмічаю я. – з репетиторами у тебе більший шанс скласти іспити на відмінно.

- Знаю, але… я б справився і без них.

Розумію Влада, за рік проведений із хлопцем у одному класі. Я зрозуміла, що він і справді розумний хлопець, просто не хоче цього показувати, бо боїться чужого осуду. Власне, він сам осуджує усіх, але тут усі такі. Не щирі, поламані та замкнені. Мертві, буквально. Вони усі з мертвими душами та кожен зі своїми проблемами.

Ворон відвозить мене додому, а мама більше не розпитує про нового хлопця, як робила це раніше. Загалом, наші відносини із жінкою вдало звернули у правильному напрямку та трохи налагодилися. Вона помічає мої проблеми та навіть старається прикласти руку до їх вирішення, більш підтримує та розповідає про свої побачення. Мені від цього дійсно стало легше та простіше, бо завжди мріяла про таку маму. Добру, люблячу та просту. Без меркантильності та великої любові до грошей.

- Ти сьогодні інша, — посміхається жінка та накриває стіл. – йди мий руки та повертайся обідати, захочеш – розповіси хто цей хлопець.

- Добре, мамо, — посміхаюся. – я швидко.

Тому дійсно швидко мию руки та повертаюся на кухню, допомагаю мамі порізати овочі на салат та ставлю чайник, а тоді ми сідаємо обідати.

- То хлопець… це Влад, той самий, що тоді з Аделіною ставив палиці в колеса, — підтискаю губи.

- Тоді для чого ти з ним, Дан? – щиро лякається мама. – можливо у нього знову якийсь план.

- Не знаю, мамо, — стенаю плечима я та опускаю погляд у тарілку. – насправді, мені все одно. Я просто відчуваю себе вільною поруч із Владом, до того ж не маю з ним зустрічатися. Просто спілкування, от і все.

- Ой, доню, щось у цій школі дійсно все не так як у нормальних дітей. Одні інтриги… - хмикає та надпиває компот.

- Не хвилюйся, скоро усе закінчиться. А у тебе як із тим чоловіком?

- Ой, Дано… він такий, — загадково посміхається та дивиться у стелю. – романтичний, добрий, щирий. Інший, не такий, як ті, що були до нього. Навіть твій батько не був таким, — каже жінка.

- Мій батько? То ти все ж його кохала?

- Звісно, спершу так, а потім… не хочу про це, донечко.

- Гаразд, — киваю. – дякую, мам, усе смачно. Помию пізніше посуд.

- Домовилися, — легко посміхається, а тоді підіймається з-за столу. – Дан… ти головне скажи мені, якщо тебе знову образять, — шепоче мама, але я її чую. – і ще, у тебе чудова сукня.