Глава 37

Після занять мене забирає Влад, як і обіцяв. Оля скоса дивиться на нас, та одним своїм поглядом хоче переконати, аби навіть не думала сідати до машини цього хлопця, та тільки... мене не переконати, коли я щось запланувала й мабуть, це і є моїм найбільшим недоліком.
Влад, як на диво, сьогодні занадто привітливий та доброзичливий, відчиняє для мене дверцята власного спорткара й займає водійське.

Чомусь на мить заплющую очі, а у голові врізаються спогади про те, як колись поруч був Свят... черешня, у яку встигла закохатися. Така стигла та соковита, зовсім не притаманна хлопцеві, але для Свята той аромат підходив ідеально. Здається, тільки для нього й підходив.

- По морозиву чи каві? – запитує з посмішкою та заводить автомобіль.

- Сьогодні прохолодно для морозива, — стенаю плечима й вичавлюю легку посмішку.

- Отже, кава, — підтверджує мої слова. – знаєш якийсь класний заклад?

- Звісно, — моментально кажу, пригадуючи той кіоск, наш улюблений зі Святом. – ти їдь, а я вказуватиму дорогу.

- Домовились, мишка, — те, як називає мене болем ріже слух та навіть серце, буквально.

- Не зви мишкою, — шепочу тремтячим голосом.

- Пробач, — розуміюче киває. – він так казав.

- Точно...

- Мала, — врешті каже після короткої незручної паузи. – припини гризти себе через того мудака. Подивися на себе, а тоді довкола, красива дівчина, навколо якої крутиться увесь світ. Це він має лікті кусати, але точно не ти.

- Весь світ... – сумно хмикаю. – що ти знаєш про мій світ? Він настільки гнилий та токсичний.

- Припини, ти класна, тому навіть не повірю, що усе настільки погано. Я бачив тебе тоді, як ти боролася за гідність подруги й войовниче ставила Аду на коліна, — підтискає губи Ворон. – насправді, у цій школі ніхто б не посмів зробити таке із цією дівчиною.

- Усі мають бути покараними, — спокійно сказала та перевела погляд на дерева за вікном, вказуючи, аби Влад не пропустив поворот. – я за справедливість.

- У цьому твоя родзинка, — серйозно каже. – ти не така, як інші.

- Якщо ти таким чином хочеш привернути мою увагу, не старайся навіть, — гмикаю.

- Що? Ні, я не хочу, — сміється. – я не планую зустрічатися з тобою, просто пропоную дружбу, от і все.

- Навіщо тобі це?

- Ти самотня, як і я, — випалює. – а ще, тобі не має із ким йти на випускний...

- Як і тобі, — підмічаю не закінчену Владом фразу. – отут зупинись, — вказую на місце поруч з кіоском й помічаю здивований вираз обличчя Влада. Так, я й зовсім забулася, що цей хлопець не такий, як Свят. Мабуть, для Ворона важливий його статус, гроші й те, аби всі знали, що він може дозволити собі каву із золотим порошком зверху замість карамелі.

- Ти серйозно? – замружує очі.

- Тут смачно, не бійся, — посміююсь та виходжу з автомобіля. – я візьму тобі щось на свій смак?

- Спробуй, — Влад теж відповідає легкою посмішкою. Здається, що він не хоче засмутити мене, тому взагалі погодився на каву. Навіть цікаво, чи стане хлопець її куштувати.

Швиденько заходжу усередину та вітаюся із жінкою, яка чудово мене знає. Обираю два карамельних капучино та таке ж печиво. Це печиво продається тільки тут, принаймні у звичайних супермаркетах я не помічала його. Жінка вмикає апарат та робить каву, а я чекаю й чомусь вперше на моєму обличчі щира легка посмішка. Не знаю, можливо мені й справді бракувало якоїсь легкості із іншими хлопцями. Ні, я не говорю про стосунки та кохання, а просто... Якась щирість, дружба та підтримка.

- З вас тридцять п’ять, — каже жінка та широко посміхається.

- Ось візьміть, — тикаю гроші й забираю капучино, попередньо закинувши печиво до кишені.

Настрій у мене й справді піднявся після зустрічі із Владом, тому вирішую відпустити увесь сум та переживання й вперше за довгий час насолодитися моментом, та тільки... Коли я вже фактично відчинила двері кіоску, аби вийти, на вході наткнулася на доволі знайоме тіло. Черешня, яка навіть ментально не збирається відпустити мене.

- Дякую за двері, — швидко кажу, бо Свят їх притримав. Хочу швидше вийти з цього маленького простору, але мене зупиняє його голос.

- Дан, — починає обережно. – ти тут з ним?

- Не має значення, — морщу ніс та мотаю головою. Це й справді більше не його справа. Нехай думає про свою Аделіну.

- Дан, він не для тебе.

- Це не тобі судити, Святе, — знизую плечима та вичавлюю посмішку. – я вперше щаслива, як і ти, тому просто порадій за мене, ми ж найкращі друзі. Щасти. – кажу та виходжу геть.