Глава 34

Так минають декілька наступних місяців. Дружбою навіть не пахне, бо Святу абсолютно байдуже на мене, а я сама можу лише спостерігати за розвитком їхніх відносин із Адою, а вони розвиваються стрімко… навіть занадто.

Образливо, що Лютий начхав на мене й тепер не вітається та й навіть погляду не кидає. Сумно зітхаю, вкотре спостерігаючи за цими двома, а тоді зупиняю погляд на Олі із Еваном, у них загалом теж усе добре, лише я… без пари на випускний, до якого залишився один місяць, та й взагалі відчуваю себе самотньою.

- Привіт, — подруга цілує в щоку та радісно посміхається. – ну що знову? – обурюється, а Еван помічає Свята із кучерявою та штурхає свою дівчину, киваючи у їх бік. – зрозуміло, — зітхає Оля та бере мене за руку.

- Чому він так віддалився, Оль? Адже, ми дружили, а тепер… хіба так має бути, що коли зустрічаєш дівчину забуваєш про друзів?

- Кого ти обманюєш, Дан? – сумно видихає. – ми ж усі бачимо, що ти досі його кохаєш.

- Так, але… - вирішую навіть не приховувати правди, бо моє відношення до цього хлопця й справді очевидне. Закушую губи та переводжу погляд на Лютого, який ніжно обхоплює талію Ади й посміхається дівчині. – Він щасливий, — легко посміхаюсь. – Тому, я маю з цим змиритися.

- У тебе було багато часу, — зводить брови Еван. – але, виходить погано. Можливо, тобі дійсно потрібно знайти хлопця, аби розважитися?

- Це ти що маєш на увазі під словом «розважитися»? - мружиться подруга.

- Ну там піти на побачення, трохи розвіятися та викинути зі своєї голови цього хлопця, — жестами показує щось незрозуміле. – Ти йому навіть не цікава, Дано, — зітхає. – вибач, але так воно і є. Свят зациклений на цій противній Аделіні й тут нічого не вдієш, а ти… ти повна її протилежність. Добра, щира, войовнича.

- Мені приємно звісно, Еване, — легко посміхаюся від компліментів. – Але, я не збираюся на когось переключатися, бо навряд чи вийде, а мучити іншу людину зовсім не хочеться.

- Ти така вперта, — обурюється подруга. – А Еван має рацію, даремно ти так відмовляєшся.

- Годі вже, — фиркаю. Дратує, що хтось вирішує проблеми мого життя, краще б взагалі не починала цю тему зі Святом, а удавала, що усе добре з настроєм.

- О, слухай, ти вже обрала сукню до випуску? – з запаленням у очах пищить дівчина.

- Ще ні, — мотаю головою. – Якось вилетіло це із голови, та й взагалі, не знаю чи піду на святкування, бо не маю пари.

- Пара це річ другорядна, з тобою точно захоче піти хтось, а от сукня сама себе не обере, — гмикає подруга. – сьогодні йдемо на шопінг.

- Добре, — врешті погоджуюся.

Тепер сидіти за Адою рівноцінно перебуванню у пеклі. Вона дратує тільки однією своєю присутністю, мовчу вже про те, що із кучерявої випаровується аура радості, та й вона навіть інших припинила принижувати. Хмикаю, бо хоча б щось у цій ситуації обернулося у кращу сторону. Ворон теж від усього цього не в захваті, адже після того, як Ада погодилася бути зі Святом, він ніби взагалі дах втратив й Свят тут більше нікого не стримує своєю злобною гримасою, тому Влад й робить усе, що заманеться.

Після уроків ми вирішуємо із Олею поїхати до мене, аби мама дала грошей на сукню й вже потім у місто, щоб прогулятися та обрати щось для випускного. Але, не встигаю й кроку зробити за межею школи, як хтось обхоплює лікоть. На якусь коротку мить завмираю й навіть посмішка з'являється на обличчі примусово, бо відчуття такі, ніби це Свят й зараз він запропонує підвезти додому, або десь прогулятися та обговорити минулі місяці, та… на жаль, наші фантазії це лише фантазії, а не реальність, бо на очі натрапляє Влад. Хлопець, який принижував і від якого я була захищена, але тепер все змінилося.

- Чого тобі? – роздратовано гиркаю. Хоч він і не чіпав мене довгий проміжок часу, але бути поруч із ним наодинці страшно, до того ж більше не має поруч Свята, який простягне руку помочі.

- Не будь таким стервом, Дан, — хмикає, підіймаючи один кутик губ в усмішці. Опускаю погляд на його долоню, яка й досі стискає руку й він відпускає, ніби розуміє, що це зайве.

- То чого ти хочеш?

- Вибачитися, — знизує плечима. Я дивуюсь, бо такі, як Влад не вміють вибачатися, а ще після знайомства зі Святом, я розумію, що тут щось не так.

- З чого б це? – фиркаю. – Декілька місяців поспіль тебе мало хвилювало моє прощення.

- Я був козлом, — стенає плечима.

- Тут звісно не посперечаєшся, — шепочу під ніс, але Ворон чує та ігнорує.

- Підвезти? – киває у бік свого автомобіля.

- У мене плани, не потрібно. То, до чого ця промова? Всі ми розуміємо, що таким як ти пробачення не потрібне.

- Дан, ліпше поговоримо при іншій атмосфері та обставинах, тому й пропоную підвезти.

- Слухай… - істерично посміхаюся. – Ти ж розумієш, що у щирість твою я не повірю. А їхати із тобою у замкненому просторі наодинці мені страшно.

- Розумію, але ти спробуй, — посміхається хлопець. – Тоді не стану затримувати, до завтра.

- Бувай.

Дивний він, бо незрозуміло чого хоче. Я точно знаю, що його вибачення не з'явилися з нікуди, вони відіграють роль у черговому плані хлопця. Ці мажори… вони інші, вони грають, маніпулюють та знищують, але хіба можуть знищити мене? Тим паче до закінчення цього пекла лишився місяць.