Глава 33

Тепер Свят спілкувався зі мною виключно на тему Аделіни, а я й не могла цього уникати, бо мені бракувало б його уваги та присутності, хоча й дратували ці розмови дуже сильно. Так продовжувалося близько трьох місяців, він і далі інколи «по-дружньому» підвозив мене додому та до школи, а я як слухняна вівця слухала усі його переживання, шкода, що не могла говорити про свої, адже тоді б наше спілкування довелося закінчувати. Ада чомусь ігнорувала усі залицяння Свята й я навіть раділа цьому, бо за увесь час усвідомила, що справді закохалася у цього хлопця й так мала надію на те, що у нас досі є шанс, але сьогодні настав саме той зловіщий день, якого я боялася…

- Ти довго сьогодні, — буркає хлопець, але врешті посміхається. – але, тобі пощастило, що маю хороший настрій. Коротше, є гарні новини.

- Мама затримала, — коротко пояснюю. – то які там у тебе новини?

- Ада, — посміхається на усі зуби, а у мене серце застигає й стискається. – вона погодилася на побачення.

- Круто, — вичавлюю із себе посмішку. Стараюся не видати справжні почуття, бо усвідомлювати це занадто боляче. Найбільш усього, я не хотіла, аби та дівчина погодилася на пропозиції Свята, а тепер… тепер все втрачено. – рада за тебе, — кажу тремтячим голосом, поправляючи пасмо волосся, а тоді відвертаюся до вікна.

- Сьогодні ввечері усе нарешті встане на свої місця, Дан, — посміхається Свят, не помічаючи мого стану. Здається, він і справді щасливий, тоді, хіба можу відібрати у нього шматок того світлого, що він так довго шукав? Схоже, тільки Ада здатна вселити у нього це світло. Як би образливо та боляче не було усвідомлювати таке, та це дійсно правда.

- Сподіваюсь, ми і надалі залишимось друзями, — шепочу посміхаючись.

- Звісно, Дан, куди я без тебе?

- Ми запізнюємося, — кажу після короткої паузи. Куди він без мене?.. дивне запитання, адже, тепер у нього є дівчина, що погодилася на побачення, а отже у них усе налагодиться. Я ж маю просто змиритися із цим й усе.

До самої школи ми фактично не розмовляємо, лише кидаємо декілька слів щодо погоди та Свят весь час бубнить про те, який він щасливий, що Аделіна дала згоду, тому вперше за усі три місяці я шалено хочу швидше здихатися хлопця й лишитися десь наодинці, або ж з Олею.

Коли бачу на горизонті коледж, полегшено видихаю та навіть настрій трохи поліпшується, тому як тільки автомобіль паркується, я швиденько прощаюся та йду геть на пошуки подруги.

- Привіт, — кажу позаду дівчини й легко обіймаю.

- О, привіт. Нарешті ти тут, — легко посміхається подруга.

- Щось сталось?

- Ага, — киває. – Еван запросив мене на випускний, тому емоції переповнюють… - помічаю, як горять очі дівчини й я щаслива, що принаймні вона знайшла у цій школі по-справжньому близьку людину.

- Але ж… - заминаюсь. – випускний через пів року.

- Ага, але тут так заведено. Повільний танець, підготовка й взагалі усілякі випускні штуки, – знизує плечима й щасливо посміхається. – А у тебе що? Є з ким піти?

- На жаль, — підтискаю губи.

- А Свят?

- У Свята є Аделіна, — сумно підіймаю кутики губ.

- А у Аделіни Влад, — закочує очі. – годі зациклюватися на цьому, пограється твій Свят й зрозуміє, що там нічого не вийде.

- Взагалі-то, Ада погодилася на побачення із ним, тому не певна, що Ворон ще щось означає для неї.

- Дивно…

- Байдуже, — приречено видихаю. – я ж знала, що сподіватися ні на що, тому маю прийняти це.

- Не маєш, — обурюється Оля. – якщо кохаєш, маєш показати, що ти теж варта такого хлопця, Дан. Я знаю, — хмикає весело після короткої паузи. – ми маємо знайти тобі нового хлопця, нехай твій Свят зрозуміє кого втратив.

- Слухай, Олю, я не маю ні за кого боротися й щось комусь доводити, — важко зітхаю. – якщо він буде щасливий із Адою, тоді чому б і ні? Я маю прийняти такий його вибір.

- Ну й де це написано? – зводить брови. – Ти взагалі думаєш про що говориш? Наш світ жорсткий й тут зовсім інші правила, Данко. Не вір у ці нісенітниці, типу: «якщо кохаєш – відпусти». Маячня усе це, за щастя потрібно боротись.

- Годі, Оль… Ходімо на урок.
Сьогодні Свят не підвіз додому, більш того, він навіть не говорив зі мною після того, як вранці приїхали до школи, як і не приїхав вранці й усі наступні дні. Цей хлопець почав більше часу приділяти компанії Аделіни й здається, що у них тепер усе добре. Для мене ж уся ця історія обернулася суцільним кошмаром. Спостерігати за тим, з якою усмішкою Лютий перебирає волосся кучерявої на перервах, або ніжно обіймає за талію – просто нестерпно. Я стараюсь уникати їх, але вдається погано, бо школа не така вже й велика, як здавалося спочатку.

У всьому цьому бруді довелося калататися цілий місяць. Увесь місяць ми фактично не спілкувалися й не знаю у чому саме причина, адже він обіцяв… обіцяв, що наша дружба нікуди не дінеться, а тепер я можу лише спостерігати за ним, як за чимось недосяжним.

На великій перерві знову спостерігаю за хлопцем своїх мрій, у обіймах якого знаходиться зовсім інша. Здається, він став щасливим, але… чи принесло мені це радість? Напевно, я маю радіти за те, що у його житті тепер є частинка світла, та… я не можу. Щиро не можу радіти, бо все не так. Не так боляче має бути. Сьогодні стало ще важче, бо я вперше побачила, як його губи ніжно торкаються її щік, а потім цілують… цілують, як цілували мене, тільки по-іншому. Щиро.